РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 23 (22 червня 2012)
  • Випуск №23 22 червня 2012
    Зміст
    1. «Здоров’я батькам, рідним і друзям!» - цими словами розпочалося велелюдне свято (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    2. Внесок фастівських новаторів (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА)
    3. Що криється за простотою у Халимоновому? (Микола ПАЦАК)
    4. Вакансія лідера поки що є вільною
    5. Іноземці переконалися у професіоналізмі (Анатолій САДОВЕНКО)
    6. Зв'язок високої якості
    7. На березі любові (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото із сімейного архіву Юрія ПЕРОГАНИЧА та Тетяни ЧЕРЕП)
    8. ВОДНОЇ СТИХІЇ ВІЗЕРУНКИ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    9. Звернення до товаришів по розуму із галузевої вагонної служби (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    10. З повагою до їхніх літ і сивини (Оксана КЛИМЧУК)
    11. Таке дивовижне слово «Пиріжки» (Ганна БОГОВІС)
    12. Накал страстей вокруг мяча (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    13. Вдалі старти!

    «Здоров’я батькам, рідним і друзям!» - цими словами розпочалося велелюдне свято


    Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу А.О. ФУРСА
    поздоровили не лише медиків із залізничних медичних закладів. У той день годинниками від керівництва столичної магістралі
    було нагороджено 10 фахівців із лікарень та амбулаторій.

    Зала районного будинку культури, що у м. Хмільник, минулого понеділка була вщерть заповнена глядачами. Урочистості з нагоди Дня медичного працівника розпочалися з приємних вражень для людей у білих халатах. Начальник Південно-Західної магістралі Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу Анатолій Олексійович ФУРСА щиросердно поздоровили представників величезної когорти лікарів, фельдшерів, медичних сестер із їхнім професійним святом.

    Незадовго до початку святкового концерту ведучі заходу запросили до слова мера м. Хмільник Василя ГРУШКА, який від імені громади міста-курорта подякував О.М. КРИВОПІШИНУ як депутатові Вінницької обласної ради, який, опікуючись зокрема розвитком санаторної інфраструктури Медичного центру реабілітації залізничників (МЦРЗ), робить значний внесок у майбутнє курорту на березі Південного Бугу.

    Двадцять два медпрацівника, які представляли залізничні заклади із Хмільника, Києва, Коростеня, Козятина, Вінниці, Шепетівки, Фастова, подякували керівництву Південно-Західної залізниці за достойну оцінку їхньої праці. Серед нагороджених годинниками від начальника столичної магістралі, який відгукнувся на прохання місцевої районної влади відзначити працю лікарсько-фельдшерського персоналу Хмільниччини, - медичні працівники Хмільницької районної лікарні та амбулаторій, що розташовані у селах Березна, Пустовійти, Скаржинці, Мар’янівка, Осична. О.М. Кривопішин вважає, що медикам Хмільниччини є, чим пишатись. Працівники закладів навіть у нелегких умовах сьогодення забезпечують належний обсяг і високу якість медичної допомоги, впроваджують нові ефективні методики лікування й профілактики.

    Почесною грамотою від мера Хмільника було нагороджено колектив МЦРЗ на чолі із директором - головним лікарем МЦРЗ, заслуженим лікарем України Віктором ПІКУШЕМ. Нагорода виправдана. Адже крім класичного санаторно-курортного лікування, що проводиться із постійною корекцією й під лікарським контролем, тут пропонуються сучасні методи реабілітації різних захворювань, а також індивідуальні, профілактичні й загально-оздоровчі лікувальні програми, що базуються на оптимальному сполученні лікувальних природних факторів. А саме - вуглекислотно-радонових вод, торфогрязей, а також мінеральної води типу тих, які б’ють із трускавецьких джерел. Високі медичні технології й ефективні методи традиційної й нетрадиційної медицин - фірмова марка Медичного центру реабілітації залізничників, яка відома не лише в Україні, а й за її межами. Крім того, МЦРЗ є величезною науково-методичною базою для фахівців. Це, за словами учасників семінару (відбувся напередодні урочистостей на базі Центру) - лікарів, які практикують у залізничних медзакладах, значно допомагає в їхній практичній роботі.

    Які урочистості без концерту? Глядачі у скромній залі районного будинку культури зустріли бурхливими оплесками та вигуками захоплення й подяки професійних митців сцени. Адже керівництвом Південно-Західної магістралі було запрошено народну артистку України Валентину СТЕПОВУ та вокальний квартет «Гетьман» у складі народних артистів України Петра ЗАЙЦЯ, Геннадія КАС’ЯНЕНКА, Андрія КОНДРАТЮКА, Петра МАКСИМОВИЧА та концертмейстера Святослава ІЛЬНИЦЬКОГО.

    Своїм безплатним для запрошеної публіки концертом вони засвідчили справжню професійну зрілість і любов до музики й пісні, до всього національного й неповторного. Кожен виступ засвідчував неабияку майстерність творчо обдарованих співаків. Довелось дізнатись від колег із місцевих мас-медіа, що не так вже часто до районного будинку культури навідуються відомі українські митці. А якщо і відбуваються подібні гала-концерти, то за чималеньку плату за вхід. Тож подія, про яку інформуємо сьогодні, надовго залишиться у пам’яті мешканців Хмільниччини. І не лише у них.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Внесок фастівських новаторів


    Обмотувальники допоміжних електричних машин Олександр ПЕНДЮР та Ярослав МАЩЕНКО проводять перевірку опору ізоляції електродвигуна.

    У першій декаді червня п.р. в одному з цехів моторвагонного депо Фастів запрацювало нове відділення з ремонту допоміжних електричних машин електропоїздів. Колектив його, щоправда, поки що невеликий, лише декілька фахівців. Однак у моторвагонному депо впевнені, що цей ремонтний підрозділ має гарну перспективу з точки зору удосконалення ремонтно-виробничих процесів.

    - Створення відділення з ремонту допоміжних електричних машин у нашому депо певною мірою можна вважати вимогою часу, - говорить інженер-технолог Ігор НУДНЕНЬКО. - Адже раніше значна частина нашого електрообладнання відправлялася на спеціалізовані ремонтні заводи. На це йшли чималі кошти з бюджету Південно-Західної залізниці та витрачався час. Зараз ремонт електрообладнання налагодили у себе і робимо його не лише швидше, оперативніше, а й набагато дешевше. Та й контроль за якістю значно вищий.

    Новий ремонтний підрозділ працює у структурі електромашинного цеху. Має своє приміщення, необхідне сучасне обладнання та інструмент. Спеціалісти здатні проводити ремонт електродвигунів, компресорів, вентиляційних пристроїв, насосів, трансформаторів, фазорозчіплювачів. За першу декаду місяця тут вже відремонтували шість масляних насосів для компресора, компресор та фазорозчіплювач. Здавалося не так й багато, однак це лише перші результати роботи цього невеликого колективу. Вже найближчим часом тут планують впровадити верстат для намотування котушок реле, що дозволить збільшити обсяг робіт. Не припиняється постачання необхідними запасними матеріалами, а разом з тим налагоджується і весь виробничий процес.

    - Сьогодні головне завдання нового ремонтного підрозділу - забезпечити якісний ремонт допоміжних електричних машин для потреб моторвагонного депо, - говорить інженер-технолог. - І, судячи з перших результатів роботи, це їм до снаги.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА

    Що криється за простотою у Халимоновому?

    Станцій, як і людей, не буває подібних. Завжди знайдеться щось прикметне й особливе, чим відрізняються вони одна від одної. Халимонове - лінійна, п'ятого класу, якраз посеред дільниці Конотоп - Бахмач, з цього погляду цікава тим, що витягнулася на цілих три кілометри. Три кілометри в середньому темпі можна пройти за півгодини, велосипедом проїхати - за десять хвилин, а коли обкошувати колії, то, поки дійдеш до вихідного сигналу, на вхідному знову виростає трава. Проте…

    ЩЕ У 2005 р. ТУТ УПЕРШЕ НА ЗАЛІЗНИЦІ УКЛАЛИ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНІ СТРІЛОЧНІ ПЕРЕВОДИ Дн 300. Безстикові, вони мали забезпечувати плавність ходу і швидкість поїздів 140 кілометрів на годину. ЗМІ повідомляли, що випробування пройшли успішно. Реально ж Дн 300 виявилися складними в обслуговуванні. Частину їх уже зняли, замінивши на новіші Дн 345. Останні, до речі, застосовуються на швидкісних напрямках, що були модернізовані для руху поїздів «Хюндай» та «Шкода».

    Про Халимонове у «Вікіпедії», яка знає все, говориться, що на станції «зупиняються поїзди місцевого та дальнього сполучення». Тільки помилилася на цей раз «Вікіпедія». Із «дальнього сполучення» тут жоден не збавляє швидкості, а місцевий люд виїздить із Халимонового лише приміськими електричками. Куди? Та як і скрізь: хто на базар, хто на роботу до Києва…


    Станція Халимонове.

    Є ще одна особливість станції - Микола ЦЕПУХ і року не працює на посаді її начальника. Наймолодший ДееС Конотопської дирекції. Телефоную якось уранці в Халимонове. Тільки начальник слухавки не бере. Накручую інший номер. Там жіночий голос говорить, що косить. Правильно, коси коса, поки роса. Ви посміхнулися? Не варто. Косіння завжди було найважчою справою на селі, справою винятково чоловічою. І не в тому суть, щоб навчитися тримати косу правильно - це легко. Косити треба було цілий день, а там другий і третій, аж поки не закінчаться жнива, тобто без належного фізичного загартування було годі й братися.

    Коли познайомився з Миколою В’ячеславовичем ближче, здивувався ще раз. Випускник єдиної у Конотопі гімназії, у родині якого не було залізничників, подав документи до транспортного університету. Чому? «Кірпа, - відповідає. - Це був період керування галуззю Кірпою, період піднесення залізниці. Модернізовуються колії, ремонтуються вокзали, престиж професії високий… Це все й визначило мій вибір».

    По завершенні навчання Микола Цепух міг залишитися в столиці. Працював у Києві складачем поїздів, прийомоздавальником, черговим по станції. Та повернувся додому. «Тут живуть мої батьки, - пояснював. - Тут, у Конотопі, після третього курсу я проходив практику. В Андрія Миколайовича Дудки, до речі. Він тоді ще був заступником начальника станції Конотоп. Так що адаптувався швидко…»

    НА ЦЬОМУ, ЗДАЄТЬСЯ, ОСОБЛИ-ВОСТІ СТАНЦІЇ ХАЛИМОНОВЕ Й ВИЧЕРПУЮТЬСЯ. Штат із начальником - сім душ. Зі всіма в один день не зустрітися - працюють позмінно. Головний хід. Вантажної роботи немає, але вантажні поїзди, коли виникає необхідність, зупиняються. Довжина колій дозволяє приймати стодванадцятивагонний состав.

    У колективі чисельно переважають жінки. Це, звичайно, добре, та «віддуватися» за сильну частину людства доводиться молодому начальникові й Олександрові Михайловичу Земішу, черговому по станції, який налаштовується переходити в категорію пенсіонерів. Олександр Михайлович в Халимоновому давно і добре пам’ятає, як реконструювали станцію і як прокладали між Конотопом та Бахмачем третю колію.

    Тільки із прекрасною статтю не залишилися вони сам на сам. Є підтримка дирекції, є підтримка відділу перевезень. Так, для найважчої за теплої пори роботи, яка називається «приведенням території до належного естетичного вигляду», придбано кущоріз. «Бережемо, як зіницю ока, - говорить Микола Цепух. - Це ж не на один рік». Справляться.

    Робота начальника станції, звичайно, складніша за боротьбу з бур’янами. Є плани, є нормативи, вони виконуються. Та головне у ній, на мій погляд, щоб поїзди мчали станційними коліями за будь-якої погоди швидко. Як ось цей вантажний, що пролетів у бік Конотопа. «Вісімдесят», - намагаюся вгадати швидкість. «Більше, - говорить Микола В’ячеславович. - У нас пасажирські йдуть зі швидкістю сто двадцять».

    Господарство навіть найменшої лінійної станції вимагає об’єднання зусиль представників усіх залізничних служб. Начальнику станції тут відводиться ключова координуюча роль. Тому цікавлюся, чи не конфліктують вони бува із ДееСом, чи, бува, не вимагає він неможливого - щоб і зразу, і все, і багато.

    - Нормальні взаємини, - відповідає дорожній майстер Конотопської дистанції колії Олександр Строкань. - Спільну мову знаходимо. А як же інакше?!

    Майже те саме сказав й електромеханік Бахмацької дистанції сигналізації і зв’язку Костянтин ОСЕЛЕДЕЦЬ:

    - Непорозумінь немає.

    Костянтин Петрович - глава династії халимонівських залізничників. Станційною робітницею працює тут його дружина Катерина Олександрівна, дочка Таня - черговою.

    Зовсім юна, симпатична, привітна, Таня відчергувала у нічну зміну. Що то значить молодість - ні тіні втоми, наче й не вибігала уночі, зустрічаючи і проводжаючи кожний поїзд. Про життя?! Розповідає, що закінчила технікум, що робота подобається…

    - А не страшно чергувати уночі самій? - запитую, бо ж дівча іще, хоч і вийшла заміж за машиніста локомотивного депо.

    - Та ні. Немає часу про це думати - поїздів багато. І люди ж навколо, - відповідає.

    Навколо - це м’яко кажучи. До осель все ж таки далекувато.

    Ось така вона лінійна станція Конотопської дирекції Халимонове. На перший погляд, звичайна, як і десятки інших на залізниці. Але за цією простотою криється робота людей сумлінних, працьовитих, об’єднаних спільною метою - забезпечувати рух поїздів.

    Микола ПАЦАК

    Вакансія лідера поки що є вільною

    Збори трудового колективу у колійних машинних станціях за теплої пори майже не практикують. Ніколи. Бо кладуть колію - основна маса працівників перебуває на перегонах, на «вікнах». І щоб відкликати звідти монтерів та стропальників, треба мати вагому причину. У КМС-119 така причина з’явилася - на пенсію пішов Микола Васильович САМЧЕНКО, багатолітній керівник станції, почесний залізничник, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. Скажете, подібні проблеми вирішуються без участі монтерів або, приміром, стропальників. Так, але КМС сьогодні потрібен лідер, капітан, який зможе вести корабель у неспокійному морі змін.

    САМЧЕНКО МІГ. Станція мала роботу, перевиконувала завдання, колектив - стабільну зарплату, як на конотопські мірки, навіть пристойну. Та, на жаль, прийшла пора й Миколі Васильовичу залишити справу, якій він присвятив усе своє життя. Сильний був керівник, як тепер говорять, харизматичний.

    Пригадую історію зі стрілками. КМС саме приєднали до дистанції колії - начальником призначили Самченка. Десь на Правобережжі йшла модернізація. Конотопчани на одній зі станцій міняли стрілочні переводи. Роботу виконали, тільки старі стрілки відправили не на базу, а в Ворожбу. І швидко уклали. «Питають, - розповідав Самченко, - де ж старі стрілки? Кажу, що вже лежать. Вліпили догану. Зате я був спокійний за Ворожбу - на станції в мене порядок».

    Таким же сильним керівником був і Михайло ГРОСМАН із сусідньої Бахмацької КМС.

    Правда, Гросман був далекогляднішим. І задовго до пенсії примітив Ярослава Сторубльова, який сьогодні очолює КМС-285.

    Та маємо те, що маємо. Заступник начальника КМС-119 днями потрапив до лікарні, у головного інженера - повноваження обмежені. Щоб уникнути «безвладдя», Київ відрядив до Конотопа Руслана Миколайовича КОВАЛЬЧУКА, заступника начальника галузевої служби колії з ремонту. За його словами, відрядження триватиме три дні, тобто за три дні має з’явитися кандидатура людини, яка увійде у кабінет начальника КМС господарем.

    Відкриваючи збори, без протоколу, Руслан Ковальчук назвав їх «дружньою розмовою». Адже керівництво служби хоче почути думку колективу.

    Першим узяв слово виконроб Сергій РЯБЧЕНКО, ветеран станції. Говорив про наболіле. І що роботу стримують так звані «заявки» - треба завчасно писати папери на матеріали й обладнання. І що в колоні не вистачає людей - стропальників, бригадирів... А ще немає бажаючих звалювати на себе обов’язки майстра, бо це велика відповідальність і висока ймовірність вилетіти з роботи без права працевлаштування на залізниці. Говорив про умови відпочинку на лінії. Вони поліпшуються. Але про начальника - ні слова.

    Не вніс ясності в основне питання й виступ голови профкому Наталії КОЗІНОЇ. На її думку, в роботі КМС став відчуватися брак організованості, так що не варто усі трудові здобутки відносити на рахунок людей, які трудяться на перегонах. На базі теж не сидять склавши руки.

    ПРІЗВИЩА ПОТЕНЦІЙНИХ НАЧАЛЬНИКІВ назвав першим виконроб бази Микола ВЕЛИЧКО. Це - головний інженер КМС Олег СЕМЕРЕНКО і головний механік Руслан ЧЕРЕВИЧНИЙ. Його підтримав майстер Микола БОГДАН: «Є дві кандидатури - треба визначатися».

    Тільки як? Зала, здається, уже погоджується на пропозицію начальника відділу кадрів Ірини КЛІПІКОВОЇ зробити це таємним голосуванням. Та вже скоро відмовляється. Щоб не було скандалу.

    Справді, ідеального способу обрати собі керівника не існує. Але ж і кращого за пряме таємне голосування ще не вигадали. Щоб без тиску, зваживши позиції кандидатів, обговоривши і подумавши, викреслити одного і залишити достойнішого, тобто демократично… Хто набере більшість голосів, тому й важелі в руки.

    Після зборів прошу прокоментувати ситуацію заступника начальника служби колії, адже в управлінні залізниці могли вирішити це питання одномоментно й одним розчерком пера.

    - Дійсно, - погодився Руслан Миколайович, - так можна зробити. Але новій людині потрібен час для адаптації. І станції також. Бо нова мітла, як кажуть, мете по-новому. А це ж літо - наша гаряча пора. КМС має працювати на повну силу. Тому служба за те, щоб начальником став працівник цього колективу. Це, вважаємо ми, буде оптимальним рішенням. Визначитися, хто далі керуватиме станцією, мають тут, у Конотопі.


    Іноземці переконалися у професіоналізмі


    Керівник навчань - начальник цивільної оборони об’єкта ст. Козятин Михайло БУРАВСЬКИЙ
    та учасники навчань - представники іноземних компаній з перевезення вантажів залізничним транспортом
    територією України Тетяна ТИНЯНОВА та Юрій КАМІНСЬКИЙ.

    Згідно з розпорядженням першого заступника начальника залізниці Віталія ЖУРАКІВСЬКОГО у Козятині було проведено спільні міжнародні навчання працівників із місцевих підрозділів залізничного транспорту та їхніх колег із Міністерства з надзвичайних ситуацій. Захід відбувся на об'єктах цивільної оборони ст. Козятин. У ньому також взяли участь представники двох іноземних компаній з перевезення вантажів залізничним транспортом територією нашої країни.


    У ході навчань.

    За легендою навчань його учасникам довелося проводити ліквідацію наслідків аварійної ситуації, що виникла при перевезенні небезпечних речовин. Проведено практичне відпрацювання заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайної події, пов’язаних з аварією на залізничному транспорті. Складність - й у тому, що «мав місце» виток скрапленого газу з цистерни. На навчаннях було задіяно майже всі підрозділи залізничників ст. Козятин. І за словами керівника навчань - начальника цивільної оборони об’єкта станції Михайла БУРАВСЬКОГО, всі ці підрозділи довели, що готові до виконання комплексу відповідних дій за призначенням і успішно впоралися з поставленими завданнями. Слід зазначити: рух залізничного транспорту під час навчань на станції не перекривався і всі підрозділи працювали у звичному штатному режимі.


    Учасник навчань - начальник караулу пожежного поїзда ст. Козятин Анатолій ЦВИК.

    Високою була оцінка дій українських залізничників з боку представників іноземних компаній, що також брали участь у цих навчаннях. Так, зокрема, директор підприємства «NEK-odessa» Тетяна ТИНЯНОВА подякувала керівництву столичної магістралі за те, що була підтримана пропозиція їхньої компанії про спільне проведення подібних навчань.

    - Ми вже тривалий час працюємо на ринку залізничних перевезень вантажів залізницями України, - сказала вона. - Маємо чималий досвід у проведенні подібних навчань на інших залізницях країни. А от на Південно-Західній це відбувається уперше. Підсумками від проведеного заходу цілком задоволені, бо впевнилися, що залізничники здатні професійно і швидко працювати при виникненні надзвичайної події під час транспортування вантажів. Хоча, звичайно, ми за те, щоб таких подій не було взагалі, а от готуватися до них ми повинні завжди.

    Підтримав свою колегу й представник іншої іноземної компанії «Тенгизшевройл», керівник проекту з перевезення вантажів Юрій КАМІНСЬКИЙ.

    - Для нас це дуже важливо з точки зору відповідальності перед замовником, який транспортує через Україну свою продукцію з Казахстану до Європи. Бо для нього безпека вантажів має велике значення, і вимоги до вирішення цього питання завжди високі. А сьогодні ми ще раз переконалися у професіоналізмі ваших працівників. Тут при підбитті підсумків навчань пролунало зауваження щодо збою, який стався у пожежних, коли вийшов з ладу один із рукавів. А я думав, що повинно бути так за легендою навчань. Бо досить оперативно вони перейшли на інші види пожежогасіння. Тож не розгубилися, а спрацювали, як професіонали. І це добра ознака їхньої роботи.

    Більш детальний аналіз дій кожного учасника навчань буде проведено керівниками у своїх підрозділах.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Зв'язок високої якості

    «Які нововведення останнім часом запроваджені в Коростенській дистанції сигналізації та зв'язку?» - запитую в її начальника Василя АБРАМОВИЧА. Василь Степанович відповів, що, окрім щоденного забезпечення надійної роботи пристроїв і систем, виконували багато справ з нового будівництва на дільниці швидкісного руху.

    Це, зокрема, обладнання чотирьох новозбудованих переїздів, установлення двобічного автоблокування на перегоні Малин - Пенізевичі з модернізацією переїзної автоматики тощо. Чимало зусиль вимагало укладання оптико-волоконного кабелю і встановлення систем передачі цифрових сигналів SDH для створення високошвидкісних каналів зв’язку.


    На березі любові

    Спочатку - про знайомство із художньо-документальною повістю «Із саду - дві стежини» української письменниці, поетеси та журналістки Тетяни ЧЕРЕП. Невеличку книжечку прози разом із авторською збіркою віршів «Берег любові» отримав від її чоловіка - Юрія ПЕРОГАНИЧА. Знайомі давно. Його, колишнього заступника керівника управління зовнішніх зв’язків Укрзалізниці, а ще раніше - заступника начальника служби статистики столичної магістралі, невтомного автора багатьох наукових статей у журналі «Залізничний транспорт України», знаю років із 15. Тепер він - відомий громадський діяч, генеральний директор Асоціації підприємств інформаційних технологій та, на громадських засадах, виконавчий директор громадської організації «Вікімедія Україна», що сприяє розвитку інтернет-енциклопедії «Вікіпедія».

    Здається, перше знайомство гостей «Світлиці» із читачами газети залізничників відбулося. А тепер - про твори Тетяни Череп. Образи двох героїнь вищезгаданої повісті - Галини і Надії Лагурецьких - майже не романтизовані, кожна сторінка, що оповідує про їх життєві випробування - то опис поневірянь українок, дитинство, юність і молодість яких пройшла у сумнозвісні 30 - 40 роки минулого століття. На їхню долю випали небезпеки, що чатували відразу за порогом рідної хати. А через голод 30-х - ще й у рідній домівці. «Життя не балувало обох сестер, - напише у передмові до повісті її авторка. - Кожна з них випила свою чашу горя до дна».

    Вже з перших рядків невеличкого твору вловив себе на думці, адже подібні бувальщини чув з вуст моєї матері - ровесниці сестер Лагурецьких. Моя мати, яка дізналася, що таке «вільна» праця на машинобудівному заводі у Панкові під Берліном у 1942 - 1945 рр., належала до покоління, яке спиналося на ноги у злиднях. При колективізації, а ще й при суворому окупаційному режимі з боку організаторів фашистського ordnung (порядку - нім.). в окупованих Гореничах (зараз Києво-Святошинський район столичної області), звідки і відправилась заробляти на баланду із німецького шпинату та висівок. Проте ж не втратила високих почуттів - любові до батьків, до рідного села, до малої батьківщини...

    І знову повертаюсь на сторінки твору Тетяни Череп. Сюжет розгортається там, де Галині і Надії мати подарувала долю. На хуторі Тимки, що у селі Стара Басань на Чернігівщині.

    - Ця повість довго визрівала у моїй душі, говорить у бесіді Тетяна Череп. - Пишучи її, ніби відчула на собі радості і біди кожної окремо героїні.

    Радості виявляться недовготривалими. Велике перше кохання Галини закінчиться дуже швидко. Її судженого, чия доля міцно пов’язана із злодійським світом, «партнери» миттєво зведуть у могилу. А згодом - така небажана вагітність, народження сина, конфлікти через «байстрюка» із рідним батьком. «Відчай перетворив її колись таку щиру, ніжну душу на камінну брилу». В одному реченні письменниця вмістила майже все багатостраждальне життя її героїні. Проте тут лаконізм відточеної душевною правдою ліричної сентенції дуже доречний. Безвихідь змусить Галину залишити маля біля кринички на подвір’ї бездітної молодиці. А самій шукати «спасіння» в ополонці… Вона не вкоротить власного життя. Світ не без добрих людей. Її вже безсилу витягне з холодних хвиль незнайомець. Галина житиме. Хоча й не так, як їй мріялося на життєвому світанку.

    Зате у Надії, другої сестри, власна доля хоча на початку її дівоцтва і нагадує Галинину світлу життєву стежину, проте все ж таки рушник її долі був із самого краєчку розшитий червоними нитками… Романтичним мріям Надії не збутися. Війна не одне життя занапастила. Щоб врятувати доньку, комсомолку, від примусових робіт у Німеччині, батько видав її заміж за випадкового хлопця. І душа наповнилося невичерпним холодом, як річка під час грудневого льодоставу.

    Образ батька Галини і Надії - Івана Лагурецького - вишито не з простого письменницького «полотна». За будь-яких обставин, що йому у мирний час та у період фашистської навали підкидає життя, він приймає жорсткі рішення. Конфліктну ситуацію між старшою донькою і батьком через народження Галиною першої дитини письменниця описує у декількох реченнях. Мимоволі подумки висловлюєш співчуття молодій жінці, яка залишилася матір’ю-одиначкою за незалежних від неї обставин. Одночасно із розумінням ставишся до обурення її батька, до його злобою і жалем наповнених слів: «Я ж вірив у тебе, вірив тобі. А ти…». Іван Лагурецький приймає жорсткі, проте в перспективі, правильні рішення, і його дружина мовчки підкоряється чоловікові. Для батька головне - майбутнє дітей. А якщо доля підкидає величезну жменю проблем? Тоді старий колгоспний бухгалтер намагається просто вижити. І часу для вагань немає….
    «Знаю, що для моєї родини ця книга стане справжнім дарунком. Бо в ній те, що несемо у своїх серцях через роки - пам’ять про дорогих нам людей. Але сподіваюся, що й у пересічного читача дана розповідь зачепить найприхованіші сердечні струни», - так закінчує свою повість Тетяна Череп.

    У «Життєвих етюдах», коротких замальовках і бувальщинах, що займають небагато книжкових сторінок, - чимало мудрості, яку роздаровує читачам молода письменниця. Ось коротка притча під красномовною назвою «Глухота». «Ми розучилися чути одне одного: наділи навушники і слухаємо музику. Кожен свою». Задуматися варто і над тим, що звучатиме у наших вухах завтра?

    - Пані Тетяно! Читаючи Ваші твори, зокрема ліричні, повні щирості, віршовані зізнання в любові коханому й чоловікові Юрієві Йосиповичу мимоволі порадієш: велич почуттів назавжди омріяна і тому незабутня завдяки світлій римі і прозорому змісту, що є у кожному рядку. Мене приємно вразило таке: «Почуття, як сади, плодоносяться, підбираю найкращі слова. В них надія моя ожива, вони в пісню із серця просяться. Яблуневе кохання моє…» або інше «Щоб жити, потрібно любити. Як добре, що нам це вдалось». Відчувається, що пишете, як кажуть, поети, серцем. І все ж, чи важко переводити у рими різні почуття?

    - До зустрічі з Юрою я ніби боялася любити сама. Думала, коли закохаюсь, стану щасливою - перестану писати. Тепер розумію, що ті страхи були марними. Моє теперішнє кохання - це суцільна поезія, яку наповнюють різні відчуття та мрії, що потім переливаються у рими.

    - У наступній строфі «Посаджу біля вікна калину, вишию квітками рушники, ними долю приберу я сину, як мені колись мої батьки». Як Вашу творчість сприймає сьогодні Ваш 16-річний син? Певен, що прекрасні дитячі віршики, які Ви присвячували йому та й взагалі дітворі, йшли, як кажуть, на ура. Чи не так?

    - Віталія, коли був маленьким, колеги по роботі називали редакційною дитиною. Він, можна сказати, ріс біля мами в редакції, де всі щось писали. Коли подорослішав, пробував себе у поезії. У нього це непогано виходило. Що буде далі - покаже час. А за мене він щиро радіє, коли мені добре, і завжди поруч - коли щось не так чи в житті, чи в творчості.

    ЗУСТРІЧ

    Сховалось сонце у жита,

    Захмарилось безкрайнє небо.

    Змінилась я - давно не та,

    І не такого стріла тебе.

    Дощем сипнула літня ніч,

    Замовкли солов’ї-нахаби.

    Та не піду від тебе пріч, -

    Мене ти усмішкою звабив.

    Дарма, що вітер розгнівивсь,

    До ранку спокою не буде.

    Візьми мене... І, як колись,

    Цілунками розбещуй груди.

    Крізь морок вирвалось тепло,

    Роса росинку обіймає.

    Як добре знову нам було.

    Та хай про це ніхто не знає.

    Тетяна ЧЕРЕП

    - Знаю, що зараз Ви працюєте над створенням нової повісті. Про що вона?

    - Про непрості стосунки між матір’ю і сином, про те, якою часом жорстокою може бути розплата за сліпу материнську любов, про сумні реалії нашого буття, повз які ми не маємо права проходити, закривши очі.

    - Подальших успіхів Вам! І любові!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото із сімейного архіву Юрія ПЕРОГАНИЧА та Тетяни ЧЕРЕП

    ВОДНОЇ СТИХІЇ ВІЗЕРУНКИ

    (Фотовернісаж)

    Злива за вікном. Ген водоспадом

    котяться землицею дощі.

    Громовиця й блискавиця з градом -

    все навколо світиться й тріщить.

    Знов сумує сьогодні природа.

    Досить, рідна! Ти слову скорись:

    Хай розтануть хмарини й негоду

    змінить сонце і вщухнуть вітри!

    Бо ж відомо, ти вмієш радіти.

    Разом з променем теплого дня

    Дзвінко, чисто, ласкаво струміти,

    Ніжно пестити і гомоніти,

    мов пташина грайлива рідня…







    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Звернення до товаришів по розуму із галузевої вагонної служби

    «Сигнал посылаем: «Вы что это там? - А нас посылают... обратно».
    В. ВИСОЦЬКИЙ,
    Пісня «О созвездии Тау Кита»

    Редакція газети «Рабочее слово» завжди з повагою ставиться до життя залізничників та діяльності служб та підрозділів, які підпорядковані Південно-Західній магістралі. І у своїх публікаціях ми намагаємося висвітлювати саме позитивні моменти, а якщо звертаємо увагу на проблеми, то робимо це толерантно і з повагою до керівників та працівників цих установ. І коли ми зустрічаємо взаєморозуміння щодо важливої місії газети залізничників у житті величезної транспортної галузі, то ніяких непорозумінь у наших відносинах не буває. Але іноді трапляються випадки, коли варто публічно підтвердити силу та авторитет преси - не задля задоволення власного самолюбства, а заради нашої спільної справи.

    ВИБАЧТЕ ЗА РИМУ

    Звернутися з офіційним листом до начальника галузевої вагонної служби Дмитра ФОРСЮКА ще 5 квітня п.р. нас спонукали публікації «Чи настане кінець князюванню в Овручі» («Рабочее слово» №9, 2012 р.) та «Амнезія по-овруцькі?» («Рабочее слово» №11, 2012 р.). Дуже хотілося кореспондентам нашого видання дізнатися про реакцію керівництва зазначеної служби щодо порядків, які царюють на пункті технічного огляду вагонів ст. Овруч (у підпорядкуванні Коростенського вагонного депо). Листи від головного редактора на ім’я Д. Форсюка, які датовано 5 квітня та 5 червня поточного року, до сьогодні не мали жодної реакції. Вибачте за риму, не доходять руки у Дмитра Петровича до листів від редакції. Хоча, будемо справедливими, на наше звернення щодо підготовки підрозділів галузевої вагонної служби на тему «Підготовка інфраструктури до проведення Україною чемпіонату Євро-2012» «від 30 травня 2012 р. докладну відповідь редакція отримала 6 червня п.р. Оперативно? Ще б пак. Правда, чекали на відповідь першого червня. Через те прийшлося у матеріалі «Пункт призначення - чемпіонат» (№21 за 2012 р.) робити певні виправлення по гарячих слідах. І тому багато цікавих фактів про підготовку саме галузевої вагонної служби до газети й не потрапили. Мовою гурманів це явище називається дорога ложка до обіду. Як там не є, зв’язок між редакцією і галузевою службою налагоджено. Чому ж тоді, на листи, які відправлено значно раніше, відповіді не отримуємо, а на інше (про підготовку до чемпіонату - ред.) маємо досить розлогу довідку на шести аркушах друкованого тексту? Як мовлять, відчуйте різницю.

    Повертаючись до надрукованого

    Гнітюче враження залишилось в автора від поїздок до Овруча. Ознайомившись із роботою колективу місцевого ПТО, кореспондент газети залізничників наголошував, що моральний клімат, створений тогочасним керівником М. ДУМИНСЬКИМ та його «заступником» (на той час оглядач-ремонтник 5 розряду) О. НЕВМЕРЖИЦЬКИМ, аж ніяк не сприяє виконанню конкретних завдань, що стоять перед галуззю. Коротко нагадаю про деякі місцеві колізії. Через втрату Журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці, на поверхню у «тихому болоті», як його називають місцеві вагонники, піднялась низка пекучих уяву фактів, що свідчили про зловживання з боку керівників ПТО. На жаль, як уже неодноразово наголошував ваш кореспондент, більш-менш зрозумілих пояснень ні від керівництва Коростенського вагонного депо, очолюваного Анатолієм БОЙКОВСЬКИМ (пляма ж - і на мундирі очільників цього підрозділу - авт.), ні від галузевої служби не отримували.

    Тепер про кадрові питання. Означений колишній начальник ПТО Овруч Микола Думинський - людина, яка очолювала важливий підрозділ і не мала відповідної вищої освіти. І на це не звертали уваги свого часу керівники служби. Як і на те, що М. Думинський проходив по кримінальній справі №1-201 від 27 липня 2010 р. Овруцького райсуду Житомирської області. Це той самий Микола Думинський, як свідчать судові документи, «являючись службовою особою, будучи відповідальним за забезпечення дотримання трудової і виробничої дисципліни серед працівників та недопущення втрат робочого часу», творив свій підпільний бізнес. Коротше кажучи, протизаконні оборудки стали відомими овруцькій громаді. А завдяки публікаціям у «Рабочему слові» ще й усій країні.

    Майже два роки тому головуючому судді Овруцького райсуду та районному прокурору стало досконально відомо, що протягом січня - березня 2010 р. начальник ПТО ст. Овруч М. Думинський «умисно не облікував кількість фактично відпрацьованих годин в табелях обліку використання робочого часу і підрахунку заробітку працівникам».

    «Ось тобі й маєш. Як виявилося, цей сьогоднішній інцидент - не перший на ПТО ст. Овруч», - такою фразою ми завершували матеріал про втрату пам’яті керівниками галузевої служби і Коростенського вагонного депо. Як виявилося, амнезія прогресує.

    Втрата пам’яті. Форми цієї хвороби мають серйозніший характер. Мовою медиків, хронічний.

    ГРОМАДЯНИ ЗВЕРНУЛИСЯ. НУ ТО Й ЩО?

    Отже, як зазначає пункт 6 Етичного кодексу українського журналіста «Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста». Здається, ми виконали умови цього пункта. А ще, цей же Кодекс наголошує на тому, що «Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного». І тут, наскільки може судити наш читач, все, як має бути. У зв’язку із цим хочеться запитати у керівництва галузевої вагонної служби, а чи не забули вони про вимоги Закону України «Про звернення громадян»?! Можливо, про букву саме цього Закону, за браком місця на цій шпальті прийдеться нагадати у наступних матеріалах.

    Знову на згадку йдуть вікопомні слова із пісні Володимира Висоцького:

    «В далеком созвездии Тау Кита

    Все стало для нас непонятно,

    Сигнал посылаем:

    «Вы что это там?» -

    А нас посылают... обратно.

    На Тау Ките

    Живут в красоте -

    Живут, между прочим, по-разному -

    Товарищи наши по разуму».

    Здається, аналогія зрозуміла... Чекаємо на сигнал від галузевої вагонної служби!

    P.S. Коли номер вже було підписано до друку, із Овруча прийшла надзвичайна новина. Начальником ПТО ст. Овруч призначено Олександра Невмержицького. Саме так. Того таки «заступника» колишнього керівника ПТО, який також, як і М. Думинський, до сьогодні не пояснив нашому виданню, як же зник на початку поточного року Журнал реєстрації інструктажів з питань охорони праці. Начальник вагонного депо Коростень А. Бойковський, здається, знає, що робить, коли призначає достойників на доволі відповідальні посади…

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    З повагою до їхніх літ і сивини

    Вони не просто учасники найжорстокішої із воєн. Для поколінь молодших вони стали справжньою історією: далекою, складною, яку неодмінно
    потрібно осягнути. Та передусім ветерани - звичайні люди, в яких є родини, свої радості і тривоги. Чим живуть сьогодні колишні воїни, мала можливість з'ясувати, побувавши у ветеранів війни Коростенської дистанції колії.


    Начальник Коростенської дистанції колії Олександр НЕВМЕРЖИЦЬКИЙ, ветеран війни Василь ДМИТРЕНКО,
    голова профкому дистанції колії Андрій ЖАБСЬКИЙ, майстер цеху дефектоскопії дистанції Сергій ЖЕЛЕЗНЯК.

    У підрозділі сьогодні п'ять учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Вони останніми роками не приїжджають на урочисті зустрічі, бо стан здоров'я не дозволяє. Керівництво дистанції і профкому перед святом побували у найповажніших колишніх працівників удома.

    …Станція Рихальська. На вулиці з поетичною назвою Зелений Гай живе колишній монтер колії Тофіль Людвікович РУДНИЦЬКИЙ.

    Почувши гуркіт автомобіля, дідусь виходить у двір. Радо запрошує до будинку, де мешкає з дружиною. Старенькі щиро дякують за вітання й подарунки, я ж намагаюся розпитати дідуся про війну.

    «Я всю війну рядовим крокував», - гордо каже Тофіль Людвікович. Із вуст розчуленого дідуся линуть уривчасті розповіді про військове життя, про епізоди боїв. Найжорстокіша битва, в якій він брав участь, відбулася під Кенінгсбергом. Довелося брати участь у розгромі мілітаристів в Японії… На питання, яка сьогодні йому потрібна допомога, фронтовик лише зітхає й каже, аби лиш здоров’я ще Бог дав, а інші турботи їм не страшні.

    Колишній монтер, воїн Великої Вітчизняної Андрій Олексійович ПЕРЕПЕЛИЦИН із с. Садки Радомишльського району радо зустрічав гостей. Дідусю вже 87-й рік. Каже, що за ним доглядають діти, постійно навідуючись. Певно, дійсно молодші нащадки тут бувають часто, бо й комп’ютер у хаті є. Андрій Олексійович з цією технікою «не дружить», але в нього інше захоплення. У господарстві Перепелицина є кінь, якого він запрягає у віз й іноді їздить на село. А там і в магазин зайде, із односельчанами погомонить. І теплішає на серці у нього, бо недаремно кажуть, що можливість спілкування - найбільша розкіш.

    Серед цієї славної «п’ятірки» колишніх колійників, учасників війни є й одна жінка - 84-річна Єфросинія Кирилівна ПАВЛЕНКО з Нової Ушиці. «Спасибі вам, що не забуваєте», - промовляла бабуся, витираючи краєм хустини непрохані сльози.

    Війна на її долі лишила чимало болючих ран. Зовсім юною забрали її на каторжні роботи до Німеччини. Ще й досі пам’ятає, як тяжко їй було на чужині, як боліла душа за рідними, котрі лишилися на окупованій ворогом Батьківщині, і вона роками нічого не знала про свою сім’ю.

    Василю Івановичу ДМИТРЕНКУ, який мешкає в селі Купчарі неподалік Коростеня, не лише подарунки з колишньої роботи привезли. Начальник дистанції колії Олександр Невмержицький вручив йому ще й Почесну грамоту Південно-Західної, підписану начальником залізниці Олексієм Мефодійовичем КРИВОПІШИНИМ, і, звісно, грошову премію до неї. Василь Іванович розхвилювався від такої уваги, приділеної йому, - скромному, небагатослівному чоловіку, який і воював, і трудився по совісті, не заради почестей.

    Коли запропонували зробити фотознімок на згадку, попросив доньку піджак з медалями подати. На ньому серед інших відзнак є й така: «Кращому мінеру». Василь Іванович каже, що в 1944-му він брав участь у розміновуванні залізничних колій, закінчивши перед цим спеціальні курси. Так з колією було пов’язане і подальше його трудове життя.

    Зараз дошкуляють хвороби. Але його оточено родинним теплом - гарно дбає про нього турботлива донька.

    Сьогодні увага для ветеранів - це основне. Увага від рідних, від молодших колег із підрозділів, де колись трудились. Люди, які пройшли важкий шлях війни, життя не шкодували, друзів своїх не залишали на полі бою, заслужили на те, щоб їх вислухали, почули, поважно ставилися до їхніх літ і сивини.

    Оксана КЛИМЧУК

    Таке дивовижне слово «Пиріжки»

    (Продовження. Початок у №22)

    Той, що стояв з мискою в руках, офіцер, не дуже чемно відповів:

    - Війна навколо, а вона хоче, щоб їй ще й двері зачиняли…

    А зовсім молоденький солдат, який стояв у дверях із кухні в сіни, дружелюбно усміхаючись, сказав:

    - Не хвилюйтесь, хазяйко, я все позачиняю.

    Як тільки мама наблизилась до поля, налетіли німецькі літаки: на Малин обрушились бомби. Мама падала на землю, прикриваючись вузликом. До Пиріжок майже бігом бігла: швидше, швидше - від цієї смертоносної навали з повітря…

    ЩЕ ОДНА СТРАШНА ЗВІСТКА

    І ось біля нашого тимчасового помешкання в Пиріжках підходить у військовому спорядженні чоловік з перев’язаною головою і, звертаючись до мами, каже:

    - Ви впізнаєте мене? - І чує у відповідь:

    - Ні, я вас не знаю.

    - Ну як? Ви ж тільки-но, годину тому, були у себе вдома, у Малині? Я упізнав вас по вашій червоній спідниці.

    - Так, справді була.

    - Так ось, буквально через кілька хвилин після того, як ви пішли, до вас у двір впав німецький снаряд… - невелика пауза, - і того солдата, котрий сказав, що все позачиняє, вбито. А я в той час не встиг ще піднятися з погреба і отримав поранення в голову.
    Мама - в сльози.

    - Заспокойтеся, - обнімає її за плечі служивий. - Хата не згоріла, повибивало лише шибки у вікнах та вхідні двері.

    МИ ЗНОВУ «ПІШЛИ У БІЖЕНЦІ»

    У повоєнні роки все чоловіче дитяче населення грало у війну. Дівчаток у свої команди хлопці не брали. Ми могли споглядати за їхньою «стріляниною» лише з боку. Одного разу, щоб внести і в наше дівчаче життя, як сьогодні сказали б, хоч якийсь креатив, своїй двоюрідній сестрі-подружці Галинці я запропонувала «піти у біженці» в село з дуже смачною назвою «Пиріжки». Ідея їй сподобалась.

    Був чудовий літній день, і ми з самого ранку з веселим настроєм відправились у мандри, нічого не сказавши своїм рідним. Як тільки за нашими спинами залишились останні будинки, дорога далі пролягала через поле. Сонце обпалювало наші непокриті голови, а босі ноги обпікав розжарений пісок. Та ми на це не звертали уваги. Дорога була прямою, і ми, швидше інтуїтивно, вгадували правильний напрямок. А коли підійшли до залізничного полотна, то веселощам не було меж. Ми, граючись, безпечно стрибали по ще більш розжарених на сонці рейках. Далі йшли бавлячись, вигадуючи всілякі смішні історії. Жару піддавало те, що ми начебто втекли із дому і ніхто про це не знає. Це ще більше розпалювало наш інтерес до нашої веселої, як нам здавалося, витівки.

    Дійти до села то ми дійшли. А що далі? Із розповідей діда я знала, що ми жили у тітки Оксани, і все наше сімейство розташовувалось у неї на печі. Із цього нашого закутка на вулицю можна було дивитися через дуже маленьке віконечко. Це маленьке віконечко вкарбувалось у мою пам’ять, мабуть, тим, що крізь нього я бачила, як із страшенним ревом мимо хати проходили колони танків. Вказуючи на них, мій дід з великим піднесенням казав: «Дивись, доню, дивись. Це наші танки женуть німця на захід».

    НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ОБСТАВИНИ

    Отже, опинившись у чужому селі, ми з Галинкою розгубились: як же нам знайти тітку Оксану?.. А тут ще й трапилась така непередбачена обставина: зайнявши всю вулицю по ширині, назустріч рухалося величезне стадо корів. Як зараз бачу - всі вони були чорно-білого кольору. Вони, задоволені, йшли з пасовиська до своїх дворів в очікуванні доїння, і їм було байдуже, що їх хтось боїться. Але ми, дівчатка дошкільного віку, цього не знали. Галка почала пхикати, а я - в сльози, як-то кажуть, благим ревом: нам нікуди сховатися і на вулиці нікого немає. Мабуть, з того моменту непереборний страх перед коровами, а радше від їхніх рогів, переслідує мене до цього часу. Я коли бачу цю пречудову істоту навіть в однині, внутрішньо напружуюсь і готова забігти куди далі або застрибнути куди вище.

    Виручила нас одна бабуся. В селі всі одне одного знають. А тут дві незнайомі дівчинки, обидві, скиглячи, вчепилися в забор і ні з місця.

    - А чиї це ви будете?- підійшовши до нас, доброзичливо запитала бабуся. - Звідкіля це ви взялися?

    - Із Малина…

    - А де ж ваша мати?

    - На роботі, - відповідаю я понуро, розмазуючи кулаками сльози.

    - А де ж вона працює?

    - На фабриці.

    - А… На паперовій… До кого ж ви прийшли?

    - До тітки Оксани... У неї на печі є маленьке віконечко.

    Наша рятувальниця здогадалася, до якої хати нас треба відвести.

    - Приймай, Оксано, гостей! Із Малина...

    Привітна красива жінка пригорнула мене, потім - і Галю.

    - А де ж дідусь? - питає.

    Я опустила очі і мовчки втупилась у глиняну долівку. Я вже зрозуміла, що ми вчинили неправильно. Але моя подружка міркувала інакше. Вона бадьоро вигукнула:

    - А дід не знає… І ніхто не знає, що ми пішли в біженці.

    - Ой лишенько, що ж це буде… - запричитала тітка. - Як же вас доправити додому? Всі ж коні у полі. Та й мені, ось тільки впораюся з худобою, теж у поле.

    І МОЛОКО, І МЕД

    Тим часом, всадивши нас за стіл, вона взяла відро й пішла доїти корову. Повернувшись до хати, дістала з припічка глиняні глечики, на кожен по черзі поклала чисту ганчірочку й почала розливати молоко. Потім помила відро, випрала ганчірочку, повісила її на плоті й повернулась до хати. У великі чашки налила молока, поклала на стіл вже надрізаний круглий буханець хліба.

    - Будемо обідати, діти. Я ось тільки меду принесу, - й знову майнула з хати.

    Я з цікавістю дивилася на хліб, бо такого раніше не бачила. Ми з моїм братом по черзі ходили купувати хліб у магазині. Там продавали лише «кирпичик» і його обов’язково зважували. Траплялося, що від однієї буханки окрайчик відрізували, а до другої - його додавали. Коли моя черга наближалася до віконця, я думала тільки про одне: аби мені дістався хліб з добавкою. І якщо на мою долю випадало таке щастя, я миттєво починала насолоджуватися шматочком хрусткої скориночки.

    (Закінчення у наступному номері)

    Ганна БОГОВІС

    Накал страстей вокруг мяча

    Результат поединков второго тура группового турнира:

    Группа «А» Греция - Чехия - 1:2, Польша - Россия - 1:1;

    Группа «В» Дания - Португалия - 2:3, Голландия - Германия - 1:2;

    Группа «С» Италия - Хорватия - 1:1, Испания - Ирландия - 4:0;

    Группа «D» Швеция - Англия - 2:3, Украина - Франция - 0:2.

    После невероятной победы над сборной Швеции многие украинские болельщики поспешили уже дать своим любимцам путёвку в 1/4 финала. Но они, видимо, забыли, что впереди были матчи с Францией и Англией. Своё первое испытание в дождливом Донецке сборная Украины провалила. Ливень, отложивший начало матча и частично испортивший газон на «Донбасс-Арене», сыграл злую шутку с хозяевами турнира, которых эта вынужденная пауза явно выбила из колеи.

    Французы, которые в матче против сборной Англии вряд ли показали максимум своих возможностей, явно прибавили на фоне своего стартового выступления. А вот сказать то же самое про украинцев нельзя. Напротив, подопечные Олега Блохина сделали шаг назад, почувствовав совершенно необоснованную уверенность в своих силах. Те трюки, что удавались в матче против команды Швеции, не получались в игре с более сильной Францией. Как результат - поражение - 2:0.

    Стали известны первые четвертьфиналисты турнира

    В третьем заключительном туре группового раунда Евро-2012 первыми провели свои поединки команды группы «А». Хозяева чемпионата - поляки во Вроцлаве играли со сборной Чехии, а в Варшаве греки мерялись силами с россиянами.

    И кто бы мог подумать, что в таком принципиальном матче, уступив команде Греции - 0:1, за бортом Евро-2012 окажется сборная России. Однако, разгромив в стартовом матче чехов, подопечные Дика Адвоката затем пошли по нисходящей, сыграв сначала вничью с поляками, а вот теперь уступили грекам. Тем самым грекам, которые больше одного мяча на нынешнем турнире пока не забивали, но, тем не менее, завоевали право сыграть в четвертьфинале.

    Во Вроцлаве решалась судьба второй путевки в четвертьфинал из группы «А» во встречи Чехия - Польша.

    Перед матчем соперников, чехов в принципе могла устроить и ничья, а вот полякам нужна была только виктория. И с первых минут поединка подопечные Францишека Смуды начали активно, но мяч упорно не шел в ворота. А когда после первого тайма, в параллельном матче, греки забили гол России, теперь и чехам нужно было играть на победу. И на 72-й минуте встречи им удалась быстрая контратака, в которой Петр Йирачек забил такой важный для чехов гол.

    Победный результат им удалось удержать, и тем самым выйти в четвертьфинал финального турнира с первого места.

    В группе «В» сборная Германии, победив сборную Дании 2:1, в третьем матче группового турнира Евро-2012 также сыграет в четвертьфинале.

    Счет на 19-й минуте открыл нападающий сборной Германии Лукас Подольски, замкнув передачу с правого края атаки. Но уже через 5 минут датчане сравняли счет после удара головой Микаеля Крон-Дали. Первый тайм так и окончился ничьей.

    После перерыва сборная Германии продолжала нагнетать обстановку у ворот датчан, но воплотить его в результат подопечные Иоахима Лёва смогли только на 80-й минуте после точного удара Ларса Бендера.

    В другом поединке этой группы сборная Португалии с таким же счетом взяла верх над командой Голландии.

    Подопечным Берт ван Марвейка нужен был быстрый гол и они его забили. На 11-й минуте Рафаэль Ван дер Ваарт принял мяч у правого угла штрафной, немного сместился в центр и нанес прекрасный обводящий удар точно под дальнюю штангу.

    Но португальцы сразу после пропущенного гола взялись атаковать ворота соперника и на 28-й минуте поединка Роналду удалось сравнять счет.

    После перерыва характер игры особо не изменился. Португальцы действовали уверенно и на 74-й минуте вновь поразили ворота своих соперников. Нани выложил справа мяч на ногу Роналду, и тот, финтом обыграв защитника, точно пробил в ближний угол.

    В оставшиеся минуты поединка «оранжевые» пытались сохранить лицо - набрать хотя бы одно очко на Евро-2012. Но классный удар Ван дер Ваарта пришелся в штангу, затем мимо пробил Хунтелаар.

    А в итоге Португалия довела матч до победы и, набрав 6 очков, заняла второе место в группе «В».

    Таким образом, из группы «В» в 1/4 финала Евро-2012 вышли сборные Германии и Португалии. После этого стали известны две первые четвертьфинальные пары. 21 июня в Варшаве встретились сборные Чехии и Португалии, а на следующий день, 22 июня, в Гданьске сыграли команды Германии и Греции.

    Что касается сборных Дании и Голландии, то они покидают чемпионат Европы.

    Взоры любителей футбола нашей страны были прикованы к поединку в Донецке, в котором подопечные Олега Блохина в матче с командой Англии боролись за выход в 1/4 финала.

    Поначалу игра сборной Украины смотрелась поактивней. Англичане явно работали по ситуации. Ничейный счет их явно устраивал, поэтому они и не лезли на рожон.

    Однако начало второй половины встречи принесло изменение в счете. К сожалению, не в пользу сборной Украины.

    На 48-й минуте Джеррард навесил с правого фланга, мяч зацепил Селина, затем Хачериди, вратарь Пятов не среагировал, и на дальней штанге Руни в упор расстрелял ворота сборной Украины - 1:0.

    Роковой же в этом матче для сборной Украины, видимо, оказалась, 62-я минута поединка, когда подопечные Олега Блохина забили чистый мяч, но он не был засчитан.... Милевский вывел Девича на оперативный простор в штрафную Англии, тот «убрал» защитника, оказался один на один с Хартом, пробил - мяч зацепил вратаря, летел в сетку, защитник гостей Терри в отчаянной растяжке выбил его с линии ворот. Но, как показали повторы, сфера все же пересекла эту самую линию...

    К чести украинцев, они в этой ситуации ни капли не сникли, продолжая непрерывно атаковать (на фото). Однако по-настоящему голевых моментов не создавали. Счет в матче так и не изменился - 0:1. В итоге - поражение сборной Украины.

    В поединке с французами подопечные Эрика Хамрена получили шанс на то, дабы громко хлопнуть дверью на прощание. И это, как показал итоговый результат встречи, 2:0, сделать им удалось. Голы у шведов на свой счет записали Ибрагимович на 54-й минуте матча и Ларссон, 90+2.

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Вдалі старти!

    Керівництво Спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное «Локомотив» Південно-Західної залізниці (СДЮШОР «Локомотив» ПЗЗ) та адміністрація Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив» Південно-Західної залізниці щиро вітає вихованців СДЮШОР «Локомотив» ПЗЗ з одержаними нагородами у Чемпіонаті України, котрий проходив у місті Дніпропетровськ 31 травня - 3 червня 2012 р.

    Людмила Галушко виборола дві золоті та три срібні нагороди в різних класах човнів байдарки та на різних дистанціях; Ольга Топіха завоювала срібло в естафеті байдарка-одиначка 4 по 200 м та бронзову нагороду в байдарці-одиначці на 1000 метрів; Юлія Вакуленко також завоювала срібло в естафеті байдарка-одиночка 4 по 200 м.

    Крім цього, пройшли змагання серед молоді, а саме 5 - 8 червня 2012 р. Чемпіонат України для молоді до 23 років. Результат - вихованці СДЮШОР «Локомотив» з веслування додали до скарбниці шість нагород.

    Найбільш вдалими старти були для Олександра Глущенка. Змагаючись на різних дистанціях, він не тільки посів ІІ місце в байдарці-одиночці, він ще двічі виконав норматив МАЙСТРА СПОРТУ УКРАЇНИ - на 500 метрів та 1000 м.

    Також Юрій Мелещенко підтвердив звання Майстра спорту України, завоювавши срібну нагороду на олімпійській дистанції 200 м в байдарці-одиночці. Також він з Андрієм Вусатим у байдарці-двійці посіли ІІ місце. Ольга Топіха також принесла дві бронзові нагороди.

    Ми ще раз вітаємо переможців і призерів, а також їх тренерів Любов Феодосіївну та Владислава Леонідовича Топіх, і бажаємо їм легкої води та попутного вітру на весь період змагального сезону.


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05