РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 35 (26 вересня 2008)
  • Випуск №35 26 вересня 2008
    Зміст
    1. Уклін Кобзареві (Володимир МАЗУР)
    2. Який поріг - такий і господар (Ганна БОГОВІС)
    3. Пам’ять: Добра традиція (Анатолій РОМАНОВ)
    4. Нові технології: На декілька кроків уперед (Сергій ГУК)
    5. Неординарні здібності залізничників (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    6. До 140-річчя від дня створення Південно-Західної залізниці (Владимир ЛАПИН)
    7. Григорій ЧАПКІС: «Наказую бути щасливим!» (Радислав КОКОДЗЕЙ)
    8. Маловідомі факти: Парадокси пам’ятників (Віталій ГУРНАК, доктор економічних наук)

    Уклін Кобзареві

    Уже традиційно у вересні місто залізничників - Жмеринка - відзначає свій день народження. Відбулось святкування й нинішнього року. А до дня народження жмеринчани зробили собі подарунок, причому непростий. На центральному майдані міста зведено і урочисто відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу ШЕВЧЕНКУ.

    Цей монумент у Жмеринці з’явився завдяки копіткій праці відомого подільського скульптора Миколи КРИЖАНІВСЬКОГО. Виготовив він постать Великого Кобзаря із цільної брили місцевого каменю - піщанику, яку видобули у кар’єрі неподалік від міста Ямполя, що на Вінниччині.

    А кошти на зведення пам’ятника збирали, як кажуть, усією громадою. Фінансову допомогу надали підприємці Жмеринки. Кошти зосереджували на рахунку громадського об’єднання «Інфо-Жмеринка», яке очолює Олександр СТОЄЦЬКИЙ.

    Не залишились осторонь цієї важливої справи й залізничники. Технічну допомогу для виконання певних будівельних робіт та доставки матеріалів надали залізничне підприємство «Експрес», яке очолює Володимир ЧОРНИЙ, Жмеринське будівельно-монтажне експлуатаційне управління, де начальником - Володимир ЛЕВЕНЧУК, та вокзал ст. Жмеринка, на чолі із Юрієм АНДРУШКОВИМ.

    Тож спільними зусиллями у Жмеринці зведено пам’ятник духовному лідеру нашої нації, який став прикрасою міста.

    Володимир МАЗУР

    Який поріг - такий і господар


    (зліва направо) прийомоздавальники Наталія ЖИГУН, Алла МАРЧЕНКО та маневровий диспетчер Олег БЕРКОВЕЦЬ


    оператор Оксана КАМЕНЧУК


    начальник станції Анатолій ДИКУН

    Станцію Київ-Московський можна назвати справжньою перлинкою серед подібних підприємств на Київському залізничному вузлі. Поїзди дальнього сполучення тут не зупиняються. Однак, проїжджаючи мимо, пасажир не може не помітити чепурні, охайні споруду вокзалу та станційні будівлі, доглянуту територію з елементами газоно-паркового мистецтва. Акуратно підстрижені кущові насадження створюють правильні геометричні форми вздовж заасфальтованих доріжок. Який поріг хати, такий і господар - здавна говорять в Україні.

    Про те, які господарі трудяться на підприємстві, дізнаємося з розмови з начальником станції Анатолієм ДИКУНОМ. Анатолій Васильович очолює колектив з листопада минулого року. Досвіду у сфері роботи з людьми й організації вантажних та пасажирських перевезень набирався, працюючи заступником начальника станції Київ-Жовтневий.

    - З чого розпочинає свій робочий день начальник станції Київ-Московський? - запитуємо.

    - Особисто мій робочий день розпочинається о пів на сьому ранку, - розповідає Анатолій Васильович. - Це - обхід робочих місць працівників, котрі беруть участь у перевізному процесі: чергового по станції, маневрового диспетчера, товарного касира, сигналіста та інших. Потім на нараді о пів на восьму проводиться аналіз роботи нічної зміни, накреслюються та корегуються завдання для наступної зміни з тим, щоб найоптимальніше прискорити перевізний процес. І так щодня. У нас завжди багато роботи. Трапляється, що три наших маневрових тепловози не встигають розвезти вантажний рухомий склад, котрий прибуває на станцію. Щоб своєчасно подати вагони нашим клієнтам, інколи доводиться просити Київську дирекцію залізничних перевезень надати додатковий маневровий локомотив. Тоді нам допомагають станції Київ-Товарний або Київ-Дніпровський. Як правило, вистачає двох-трьох годин, аби сформувати чи розформувати вантажні поїзди.

    Специфіка роботи ст. Київ-Московський полягає в тому, що навантажувально-розвантажувальні операції здійснюються не на основних, а на під’їзних коліях. Вони перебувають у власності підприємства промислового залізничного транспорту (ППЗТ), яке є посередником між станцією і вантажоотримувачами. Серед них чимало потужних підприємств з виготовлення будівельних матеріалів - завод ім. Ковальської, АТ ЗБК-1, АТ «Столичний» та інші. Цим визначається те, що залізничне підприємство працює головним чином на вивантаження. І чим інтенсивніше працюють клієнти, тим більше роботи у залізничників.

    Начальник станції Анатолій Дикун наводить цифри з основних виробничих показників за вісім місяців 2008 р. Вони свідчать про систематичне нарощування темпів виробництва. У поточному році колектив підприємства жодного разу не допустив невиконання доведених планових завдань. Особливо помітне зростання у порівнянні з показниками роботи за вісім місяців 2007 р. Так, за вісім місяців у цьому році в середньому щодоби вивантажувалося 300 вагонів (у минулому році цей показник складав 230 вагонів), навантажувалось вісім вагонів у той час, як у 2007 р. - п’ять. Місцевий простій вагона зменшився на 4,5 год., простій під однією операцією - на 4,3 год. Зусилля колективу спрямовані на те, щоб найбільш продуктивно працював і транзитний рухомий склад: простій транзитного вагона з переробкою в минулому році складав 6,8 год., в нинішньому - 4,6 год., простій транзитного вагона без переробки - відповідно 2,4 год. та 0,9 год.

    А від пасажирських перевезень у приміському сполученні виручки отримано 1 млн. 300 тис. грн., що удвічі більше, ніж у 2007 р. Так само помітно зросла виручка й від продажу проїзних квитків у поїздах дальнього сполучення. Це пов’язано, в першу чергу, з тим, що на зупинній платформі Видубичі, яка є структурним підрозділом ст. Київ-Московський, було встановлено турнікети. Це значною мірою перешкоджає проникненню в електропоїзди безквиткових пасажирів. Збільшенню виручки від продажу квитків на поїзди дальнього сполучення сприяло й те, що на платформі Видубичі відкрито додаткову касу продажу проїзних квитків, яку підключено до системи «Експрес-УЗ». Це значно прискорило видачу квитків і позитивно позначилося на збільшенні надходження коштів.

    Київ-Московський - станція першого класу. На підприємстві трудиться понад 130 працівників. Тут діє струнка система заохочень, що сприяє ефективній роботі членів колективу. А відповідальне ставлення кожного працівника до виконання своїх обов’язків дає підстави вже тривалий час тримати статус передових. Ст. Київ-Московський входить до першої п’ятірки найкращих колективів Київської дирекції залізничних перевезень Південно-Західної залізниці.

    Ганна БОГОВІС

    Пам’ять: Добра традиція

    21 вересня. Саме цього дня 65 років тому радянські війська визволили Чернігів від німецько-фашистських загарбників. Цьогоріч ця визначна дата співпала ще з однією - 1100-літтям першої літописної згадки про місто на Десні. Представники адміністрації міста та області, а також громадських організацій поклали квіти до пам’ятника воїнам-визволителям.

    Залізничники не залишились осторонь цієї урочистої події. За усталеною традицією ветерани трьох підприємств Чернігівського залізничного вузла - ст. Чернігів, дистанції колії, локомотивного депо - відвідали братську могилу жертв фашистського концтабору та загиблих воїнів, поклали вінки та квіти. В організації цих заходів взяли участь перший заступник начальника ст. Чернігів А. ПРОКОПЕЦЬ, начальник дистанції колії С. ЯКОВЧУК та начальник локомотивного депо О. АПОСТОЛ. Сюди прийшли фронтовики Великої Вітчизняної. У розмові із сивочолими людьми, груди яких прикрашені численними бойовими та трудовими нагородами, з’ясовую, що у кожного за спиною - вогняні версти вздовж бойових фронтових шляхів.

    Проникливим словом ушанували пам’ять загиблих голова ради ветеранів ст. Чернігів Михайло ВОВК, його колега з дистанції колії Анатолій ЧАБАН. Не зникає добра традиція серед чернігівських залізничників.

    Анатолій РОМАНОВ

    Нові технології: На декілька кроків уперед


    майстер колісно-роликового цеху Сергій БОДАРЕВСЬКИЙ підбирає кільце підшипника за допомогою електронного приладу

    З кожним днем все більших обертів набирає комп’ютеризація виробничих процесів. Сьогодні нікого не здивуєш наявністю автоматизованих робочих місць товарних і квиткових касирів, сучасною офісною технікою в кабінетах тощо. Але, відверто кажучи, безпосередньо в цехах залізничних депо нечасто зустрінеш електронно-обчислювальні машини. Тим часом на сьогодні вже в багатьох вантажних депо України з’явилися в експлуатації прилади російської інженерно-виробничої фірми «Робокон». Їхнє призначення - зменшення трудомісткості процесу ремонту підшипників кочення в колісно-роликовому цеху.

    Днями у вагонному депо Козятин відбувся галузевий семінар з вивчення саме цього устаткування. Крім фахівців-вагонників нашої залізниці на ній були присутні представники Південної та Львівської магістралей. А провести цей захід запросили заступника генерального директора фірми-виробника Юхима ІЦЕКСОНА.

    - Останнім часом меншає число майстрів старого гарту, які на дотик могли до мікрона визначити розмір деталі. Молодь, на жаль, не дуже поспішає опановувати ці знання, - зауважив Юхим Лазаревич. - Тому й виникла потреба у створенні саме такого приладу.

    Ю. Іцексон детально ознайомив присутніх з порядком роботи на електронному обладнанні. Що ж являє собою продукція фірми «Робокон»? Складається вона з інтелектуального накопичувача роликів і приладу контролю параметрів блоку підшипника. Перший працює в режимах «сортування» та «підбір». На початку роботи заповнюються комірки накопичувача роликами. Під час вимірювання кожного з них накопичувач вкаже, в яку комірку необхідно покласти деталь, а у випадку виявлення браку сигналізуватиме про це. Таким чином комплектуються набори роликів для підшипників. Наступний етап - підбір кілець підшипника. На вимірювальну позицію встановлюється деталь і виконується її замір. Припустимо: у накопичувачі є відповідний комплект, тоді світлодіод червоного кольору «повідомить», що усе в порядку. Далі - ролики вставляються в кільцевий сепаратор і остаточно формується підшипник. Готова деталь передається на наступний прилад, який здійснює контроль параметрів блоку підшипників. Складається він з електронного блоку, вимірювальної позиції, персонального комп’ютера та принтера. Призначений він для остаточної перевірки відремонтованої деталі. Але необхідно зауважити, що, зазвичай, усі підшипники, скомплектовані на інтелектуальному накопичувачі, успішно проходять цю перевірку.

    Даний прилад на декілька кроків випередив звичайну механіку, що застосовувалася до його впровадження. Його реальна пропускна спроможність - 100-120 підшипників за одну зміну.

    Підсумовуючи роботу школи, головний інженер галузевої служби вагонного господарства Геннадій КОТИШ подякував московським колегам за плідну співпрацю та висловив сподівання, що фірма «Робокон» і в подальшому сприятиме осучасненню виробництва українських залізниць.

    Сергій ГУК

    Неординарні здібності залізничників


    Віра ПАВЛІШИНА, Марія ШИРИНА, Наталка ПАВЛЮК з ансамблю “Веснянка” (м. Конотоп)

    Масові свята, якими є традиційні на Південно-Західній залізниці конкурси народної творчості, - це вінець діяльності аматорів для вдячних глядачів. Видовищним центром Другого туру фестивалю талантів магістралі, що відбувся минулого тижня, стала концертна зала столичного будинку культури «Дарниця».

    Головною ідеєю свята музики, танцю, пластики, художнього слова, конферансу і навіть театральної драматургії став відбір достойних самодіяльнихяі колективів для участі у заключному турі. Останній, за ініціативи керівництва Укрзалізниці, проходитиме у Харкові напередодні Дня залізничника.

    Щастя у самовираженні

    ...За два дні до початку заходу довелося бути присутнім під час засідання організаційного комітету дійства. У кабінеті заступника начальника Південно-Західної залізниці Івана Солов’я обговорювалися не лише маршрути приїзду творчих груп з п’яти дирекцій магістралі, які братимуть участь у. конкурсі. Тут народжувався хід, стиль, ритм, а також загальний характер майбутнього дійства.

    Відомо, одним із засобів залучення глядача до масового свята є його безпосереднє включення в дію. І якщо тема конкретного виступу, його основна думка близька, а форма зрозуміла й захоплююча, глядачі починають співпереживати, активно відгукуватися на творчий задум кожного аматора. Характерно: під час майже шестигодинного дійства аудиторія у залі змінювалася у залежності від того, хто займав сцену. Інакше кажучи, актори і глядачі час від часу дарували одне одному оплески, вигуки, сміх. Це пов’язано з викликом на сцену учасників. Незмінним було лише журі конкурсу.

    У розмові з кореспондентом один із членів журі - доцент кафедри хореографії Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова Юрій Тарасов - висловив думку про те, що він приємно вражений різноманіттям жанрів. Майже двадцять років тому в Україні діяло понад 20 тисяч аматорських колективів - хорів, ансамблів, капел бандуристів, майже 30 тисяч театральних гуртків. Час і об’єктивні обставини змусили багатьох самодіяльних акторів і виконавців забути про прекрасне. Чудово, що керівники залізничних підприємств надають можливість аматорам виявити свій мистецький хист, заповнити вільний від праці час колійників, зв’язківців, фахівців з вагонної і локомотивної справи тощо.


    ); Чарівний голос, душевна пісня, красива жінка. Тетяна КАЛИТА (м. Конотоп)

    У пошуках творчої особистості

    Наріжним каменем подібних конкурсів є так звана монтажна структура, що поєднує різні аматорські жанри у цілісну творчу співдружність.

    Про вокальні успіхи Заслуженої хорової капели управління Південно-Західної залізниці читачам нашого видання відомо чимало. Своєрідні співочі таланти у цьому колективі об’єднує любов до музики. Слухаючи киян, пересвідчуємось: пісенна стихія має потужний емоційний вплив, а вміле підпорядкування музичної гармонії диригенту дозволяє переживати всю музично-драматургічну композицію виступу капели.

    Прослухавши пісенні щиросердості від солістів Миколи Денисенка, Ніни Крутько з Ніжина, Євгенії Гаєвської, Юрія Гаврилюка, Вадима Свінцицького із Шепетівки, Світлани Грабарчук із Козятина, Тетяни Калити з Конотопа, Леоніда Гронського з Коростеня, Наталії Борчук з Житомира, народилася смілива думка. А саме: якщо судилося б створити об’єднаний хоровий колектив столичної магістралі, чудові голоси цих залізничних співаків прикрасили б будь-яке пісенне свято. Але перелік достойників варто продовжити. Тріо «Олтана» з Козятина, вокальний гурт «Ad libitum» із Конотопа, чоловічий ансамбль із Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, ансамбль «Цвіт калини» з Ніжина, вокальний квартет із Медичного центру реабілітації залізничників (МЦРЗ) «Хмільник»... За браком газетної площі автор не в змозі назвати усіх тих, хто зробив конкурс по-справжньому святковим дійством. Відкриттям заходу став виступ Олександра Онофрійчука, який завершив звіт аматорів з Козятина. Ось де особистість - у сфері залізничної естради. Колись Едіт Піаф говорила: «Ви думаєте, важко знайти молодих людей, які вміють співати? Їх тисячі. Але дайте мені особистість!» Особистість виконавця - це жива душа всього, що відбувається на естраді. Індивідуальність - це найцінніша риса артиста, найвищий вияв його таланту і майстерності. Важко судити про талант, прослухавши лише одну пісню з репертуару О. Онофрійчука, але щось підказує: у цього соліста велике майбуття.

    Ще однією, властивою всім жанрам концертного мистецтва особливістю є лаконізм. Це стосується всеосяжних аспектів як професійного, так і аматорського артистизму. Довершені вокально-хореографічні композиції від дитячого ансамблю «Жар-птиця» з Козятина, запальні латиноамериканські танці, рок-н-рол від їхніх земляків з данс-групи «Фламенко» - це не забудеться впродовж довгого часу. Як і вальс, і запальний джайв у виконанні танцювального колективу «Браво» з Коростеня.

    Лаконізм і концентрація виражальних засобів навіть на аматорській сцені сьогодні мають повністю відповідати духу, темпам і ритмам часу. «Вічна суперечка» - таку назву має оригінальна композиція, яку створили декламатор Павло Британський разом з Оленою Деркач і Ольгою Слюсар (Жмеринка). Низкою авторських усмішок на актуальні теми порадував присутніх Олег Драчук з Ніжина.

    І ще про одне. Найкраще, на мій погляд, вміють підтримувати колег аматори з Коростенської дирекції залізничних перевезень. Шквал позитивних емоцій від оплесків отримали в той день і їхні земляки, і колеги з Конотопа, Козятина, Києва, Коростеня, Житомира, Ніжина та Шепетівки.


    Диксиленд під керівництвом Юрія СТАРЧЕНКА (м. Жмеринка)

    На одній хвилі з виконавцями

    Головне у конкурсному дійстві - створити атмосферу знайомства із самодіяльними акторами. Як на мене, завдяки продуманому сценарію від орг- комітету залізничного фестивалю, мистецька акція вдалася ще й тому, що досягнуто безперервності його програми. Безупинна зміна номерів акторів від кожної дирекції залізничних перевезень мимоволі захопила глядачів. І не тільки їх. З мого місця в залі можна було спостерігати не лише за реакцією звичайних любителів мистецтва. Була можливість стежити за емоціями членів журі. Динамічно, з добрим настроєм сприймали Юрій Вернигора (представник Державного ансамблю танцю України імені Вірського), Віктор Шуляк (повноважний від Державної чоловічої капели імені Ревуцького) творчий звіт хорового колективу з Коростенського будинку науки і техніки, духового оркестру з Конотопа, дитячого зразкового хореографічного колективу «Фламінго» (м. Жмеринка). Сучасна хореографія від танцювального колективу «Веснянка» (м. Конотоп) також сподобалася суддям. Розкрию маленьку таємницю: список переможців заключного конкурсу добірному журі не вдалося скласти навіть після двогодинних спорів, які відбулися відразу після фестивалю. Довелося зустрічатися другого дня.

    ...З бліц-інтерв’ю з головою оргкомітету залізничного фестивалю Іваном Солов’єм став остаточно зрозумілим задум організаторів.

    - За своєю природою, - наголосив Іван Миколайович, - конкурс художньої самодіяльності на Південно-Західній залізниці, який, до речі, проходив вчетверте завдяки підтримці начальника столичної магістралі Олексія Кривопішина, - це художній аналог народного свята, де поєднуються різні настрої його учасників, переплітаються мотиви реальні і фантастичні, пластика і гумор, злободенність сучасності і досвід минулого. Все це значною мірою розкриває методику роботи кожного самодіяльного актора і режисера. Чого вдалося досягти цього разу? Відчуття особистої причетності глядача до творчого процесу, в якому він перебуває на одній хвилі з виконавцями. На добрий настрій, безумовно, впливає не лише індивідуальність самого співака, декламатора, танцюриста. Сценічний образ повинен бути яскравим, вражаючим. А цього можна досягти і завдяки якісній музичній апаратурі, оригинальному дизайну костюмів аматорів. Приємно зазначити: творчі погляди звукорежисерів, художників, хормейстерів, хореографів, які працюють у будинках науки і техніки залізничних дирекцій, співпадають. Користуючись нагодою, хочу висловити щиру подяку начальникам дирекцій залізничних перевезень, головам теркомів і профкомів за всебічну підтримку аматорів. Переможців визначено, проте попереду в учасників заключного туру, який, за ініціативи керівництва Укрзалізниці, проходитиме у Харкові напередодні Дня залізничника, є час для того, щоб провести не одну репетицію, адже від них залежить кінцевий результат.

    Таланти твої, залізнице

    Як там не є, а журі визначило переможців Другого туру огляду-конкурсу народної творчості працівників Південно-Західної залізниці (за номінаціями):

    «Хорові колективи»

    Перше місце - Заслужена хорова капела управління Південно-Західної залізниці.

    Друге місце - хоровий колектив Будинку науки і техніки ст. Коростень.

    «Духові оркестри»

    Перше місце - духовий оркестр Будинку науки і техніки ст. Жмеринка.

    Друге місце - духовий оркестр Будинку науки і техніки ст. Конотоп.

    «Оркестри та ансамблі естрадної музики»

    Перше місце - диксиленд під керівництвом Юрія Старченка (ст. Жмеринка).

    «Солісти інструментального жанру»

    Перше місце - В. Свінцицький (ст. Шепетівка).

    Друге місце - Я. Цись (Клуб МЦРЗ, м. Хмільник).

    Третє місце - М. Стукан (Клуб МЦРЗ, м. Хмільник).

    «Вокальні ансамблі естрадного жанру»

    Перше місце - чоловічий вокальний ансамбль «Ad libitum» (Будинок науки і техніки ст. Конотоп).

    Друге місце - музичний квартет «Кордон» (ст. Жмеринка).

    Третє місце - музичний квартет (Клуб МЦРЗ, м. Хмільник).

    «Окремі виконавці естрадного жанру»

    Перше місце - Н. Крутько (Клуб залізничників ст. Ніжин).

    Друге місце - О. Онофрійчук (ст. Козятин).

    Третє місце - С. Костюк - солістка Заслуженої хорової капели управління Південно-Західної залізниці.

    «Окремі виконавці класичного жанру»

    Перше місце - Є. Гаєвська (Будинок науки і техніки ст. Шепетівка).

    Друге місце - О. Петренко (Будинок науки і техніки ст. Коростень).

    «Окремі виконавці фольклорного жанру»

    Перше місце - М. Денисенко (Клуб залізничників ст. Ніжин).

    Друге місце - Н. Борчук (ст. Житомир).

    Хореографічне мистецтво «Бальна хореографія» (колективи)

    Перше місце - дитячий зразковий хореографічний колектив «Фламінго» (Будинок науки і техніки ст. Жмеринка).

    Друге місце - хореографічний колектив «Фламенко» (Будинок науки і техніки ст. Козятин).

    «Сучасна хореографія»

    Друге місце - танцювальний колектив «Веснянка» (Будинок науки і техніки ст. Конотоп).

    Третє місце - танцювальний колектив «Полісся» (Будинок науки і техніки ст. Коростень).

    «Окремі виконавці сучасної хореографії»

    Перше місце - солісти хореографічного колективу «Фламенко» (Будинок науки і техніки ст. Козятин).

    Друге місце - гурт «Ча-ча-ча» (ст. Житомир).

    Третє місце - танцювальне тріо Будинку науки і техніки ст. Конотоп.

    Театральне мистецтво «Театральні колективи»

    Перше місце - актори народної театральної студії Будинку науки і техніки ст. Жмеринка (П. Британський, О. Деркач, О. Слюсар).

    Друге місце - гумор-колектив «Супер-перці» (Будинок науки і техніки ст. Козятин).

    Третє місце - актори народного театру (Будинок залізничників ст. Ніжин).

    Циркове мистецтво

    Перше місце - студія «Фантазія» (Будинок науки і техніки ст. Шепетівка).

    Друге місце - Н. Андрусінник (Будинок науки і техніки ст. Шепетівка).

    З напутніми словами до переможців звернулися заступник начальника залізниці Іван Соловей та голова Дорпрофсожу Анатолій Фурса. Лейтмотивом побажань було завоювання перших місць у заключному турі конкурсу, який організовує Укрзалізниця. Редакція приєднується до теплих побажань на адресу залізничних аматорів.

    Отже, серед переможців конкурсу аматорів є багато цікавих талантів, які мають здивувати харківську публіку напередодні Дня залізничника. Здивують, немає сумнівів.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    До 140-річчя від дня створення Південно-Західної залізниці

    Объединение возможностей

    Известная аксиома утверждает, что для достижения производственных успехов необходимо объединение возможностей всех участников производственного процесса. С этой целью, в 1919 г., в состав Юго-Западной железной дороги были включены небольшие, по меркам сегодняшнего дня, Подольская, Житомирская и Бессарабская железные дороги, а также Южные подъездные пути. Ранее, с 1 января 1897 г., в состав Юго-Западных железных дорог вошла Фастовская железная дорога. В результате дорога в географическом плане приблизилась к современным географическим очертаниям, умножились ее производственные и технологические возможности в перевозочном процессе.

    В 1936 г. из состава Юго-Западной магистрали в самостоятельное предприятие выделена Одесс- кая железная дорога, а в 1940 г. - Винницкая (возвращенная в состав Юго-Западной в 1953 г.). Необходимо отметить, что в XVIII веке железной дорогой гордо именовали участок пути между двумя крупными городами. С конца 1880-х г.г. в связи с реорганизацией всей системы железнодорожного транспорта начался выкуп частных железных дорог государственной казной. Юго-Западные железные дороги перешли в государственную казну 1 января 1895 г. и стали называться «Казенные Юго-Западные железные дороги».

    Возникновение и непродолжительное время самостоятельное функционирование перечисленных (сегодня забытых) железных дорог представляет определенный исторический интерес в контексте приближающегося юбилея - 140-летия основания Юго-Западной магистрали. История их строительства и развития - это составная часть истории современной Юго-Западной железной дороги. Судьбы людей, имеющих отношение к строительству и эксплуатации забытых магистральных линий, неразрывной нитью вплетены в историю нашей магистрали. По большому счету это были передовые инженеры своего времени, профессионалы железнодорожного дела, их судьбы также многогранны и интересны, как многогранна и интересна история стертых временем железных дорог.


    В. А. БОБРИНСКИЙ

    Фастовская железная дорога

    Возникновение и функционирование малоизвестной Фастовской железной дороги связано, в первую очередь, с сахарозаводчиками Бобринскими. Сахар и другая сельскохозяйственная продукция из имения Бобринских на станции погрузки Киево-Брестской и Харьковско-Николаевской железных дорог доставлялась гужевым транспортом. Это значительно затрудняло доставку к потребителю и повышало цену. Министр путей сообщения Российской империи (1869–1871 г.г.) генерал-лейтенант граф В. А. Бобринский активно лоббировал перед царем строительство железной дороги по землям своего имения.

    В ноябре 1873 г. императором утвержден устав общества Фастовской железной дороги. По утвержденному плану дорога должна соединить небольшой провинциальный городок Фастов Киево-Брестской магистрали и ст. Знаменка Харьковско-Николаевской железной дороги. В состав правления новой дороги вошли Поляков, Варшавский, Губонин и другие известные железнодорожные магнаты.

    Граф В. А. Бобринский убедил акционеров общества проложить дорогу вблизи своих сахарных заводов и построить ветку на Черкассы, чтобы иметь выход к речным портам. Так были построены ст. Бобринская, названная в честь графа (теперь имени Тараса Шевченко) и ст. Смела. Движение поездов на участках Фастов - Знаменка и Бобринская - Черкассы было открыто 7 декабря 1876 г. Дорога называлась Фастовской, но управление дороги находилось на станции Бобринская. Здесь также не обошлось без вмешательства всесильного графа Бобринского.

    Интересна история возникновения рода Бобринских. Этот графский род происходит от Алексея Григорьевича Бобринского (1762–1813 г.г.), внебрачного сына императрицы Екатерины II и графа Г. Орлова. Екатерина II, тайно родив от Григория Орлова сына, которого, по легенде, прежде чем навсегда вынести из дворца, завернутого в бобровый мех, показали царице-матери. Взглянув на младенца, царица проговорила «Богу слава - жизнь тебе». Так прощальное изречение царицы-матери и изображение бобра на гербе вошло в аристократический род Бобринских. Екатерина не осталась равнодушной к судьбе незаконнорожденного сына. Она следила за его воспитанием, обеспечила ему хорошее материальное положение, подарив на 13-летие имение в Тульской губернии (переименованное в Бобрики). В графское достоинство А. Г. Бобринский был возведен своим сводным братом императором Павлом I, указом от 12 ноября 1796 г. Бобринские - основатели сахарной промышленности Украины, их усилиями Киев стал сахарной столицей мира, а Российская империя вошла в число крупнейших производителей сахара.

    Владимир Алексеевич Бобринский (1824–1898 г.г.) - генерал-лейтенант (1870 г.), член Государственного совета (1869–1871), участник Крымской войны 1853–1856 г.г. и обороны Севастополя, гродненский губернатор (1862–1863 г.г.) и ковенский военный губернатор (с 1863 г.), строитель Петербургско-Варшавской железной дороги, заместитель министра (1868 г.) и министр путей сообщения Российской империи (1869–1871 г.г.), сахарозаводчик. Умер граф холостым в столице своего «сахарного королевства» городе Смела Черкасского уезда Киевской губернии.

    Одним из первых управляющих Фастовской железной дорогой был военный инженер, полковник (позже сенатор, генерал-лейтенант) Альфред Альфредович фон Вендрих. После крушения царского поезда в 1888 г. он переведен на работу в МПС главным инспектором железных дорог, позднее - заместитель министра путей сообщения (1907–1908 г.г.). А. А. Вендрих инициатор централизации распоряжения подвижным составом железных дорог. В свое время эту идею не поддержало ни министерство путей сообщения, ни Техническое железнодорожное общество. Был известен рядом публикаций и работ по вопросам эксплуатации железных дорог с военными целями.

    Вендрих родился 28 октября 1845 г. Образование получил в Александровском военном училище и Николаевской инженерной академии, которую окончил в 1869 г. С 1886 по 1889 г.г. он - преподаватель железнодорожного дела в Николаевской инженерной академии, а затем переведен на службу в министерство путей сообщений. С 12 марта 1893 г. генерал-майор Вендрих - член Инженерного совета МПС. Несколько раз был командирован за границу для изучения вопросов функционирования железных дорог в военное время. В 1908 г. назначен присутствовать в правительствующем сенате. Автор научных трудов, в том числе курса лекций для старших классов академии. Особенно актуальными были работы: «Примерный расчет потребного количества вагонов для воинского движения (применительно к организации в Германии, Австро-Венгрии и Франции)», 1887 г.; «Организация военно-железнодорожных штабов на коммуникационных линиях и централизованных учреждений по управлению подвижным составом в воен. время», 1888 г.; «Отчет по управлению перевозками по ж. д. в местности, пострадавшей от неурожая», 1896 г.; «Зависимость будущей войны от благоустройства военных сообщений», 1899 г.; «Международная эксплуатация рельсовой сети», 1899 г.

    Занимая должность заместителя министра путей сообщений, предоставил императору доклад о том, что для упорядочения службы на железных дорогах личный состав дорог должен быть милитаризован и подчинен ему, а он сам - должен стать членом Совета государственной обороны. Доклад царь утвердил, но после противодействия ряда министров отменил.

    «Путейское ведомство переживало тяжкие дни, - вспоминал современник. - На железных дорогах свирепствовал полковник Вендрих. Этого честного, но крутого немца сочинил князь Мещерский, указав на него императору Александру III, как на единственного человека, способного рассеять хаос русских железных дорог... Вендрих крошил, начальники дорог сходили с ума и по России пронёсся стон от «вендрихиады»… Силовой, энергичный стиль полковника пришёлся по вкусу Александру III, он даже собирался выдвинуть Вендриха на пост министра путей сообщения, и лишь всеобщее сопротивление столичной бюрократии, повергнутой в ужас самоуправством полковника, заставило царя отказаться от своего намерения».

    Отличился фон Вендрих и в борьбе с «самарским голодом» 1897–1898 г.г. Посланный уполномоченным в пострадавшие районы, он дезорганизовал грузовое движение на центральных железнодорожных магистралях, загнал в тупики одиннадцать тысяч вагонов с зерном для голодающих. На заставленных вагонами путях намокли и стали загнивать шесть с половиной миллионов пудов ржи и пшеницы. Когда о поведении фон Вендриха доложили царю, он раздраженно возразил: «Не говорите о нем вздора, это достойный офицер». И добавил: «Всяких побирающих всегда будет много, а таких верных людей, как Вендрих, раз, два - и обчелся».

    В своих воспоминаниях граф Витте характеризует Вендриха как «самодура», что не удивительно - и Витте и Вендрих одновременно были кандидатами на пост министра путей сообщения империи.

    Витте писал: «…когда явилась мысль о том, чтобы назначить его (Вендриха, - авт.), министром путей сообщения, то, конечно, все испугались и начали отговаривать Государя. Все, зная Вендриха, понимали, что он не может занять места министра путей сообщения, а что его можно рекомендовать именно только на такие роли, как поехать, распорядиться и т. п. Но особенно убеждать в этом Государя не пришлось, потому что, по-видимому, Император давно имел в виду назначить меня министром путей сообщения, что и исполнил, несмотря на то, что я был директором департамента всего один год или немного более. Моим назначением был удивлен весь петербургский мир. Я был назначен министром путей сообщения в начале 1892 года».

    С 1894 г. правление Фастовской железной дороги возглавляет представитель известной династии «железнодорожных королей» Поляковых - Л. Я. Поляков. Лазарь Яковлевич в 1875 г. окончил Институт инженеров путей сообщений, получил звание гражданского инженера, был зачислен в ведомство Министерства путей сообщений и откомандирован в Общество Фастовской железной дороги. Два года он работал на ее строительстве, а в июле 1877 г. был переведен в распоряжение Строителя военных железных дорог. Принимал участие в прокладке новых веток Бендеро-Галицкой железной дороги. В 1879 - 1883 г.г. Л. Я. Поляков служил в Киевской подкомиссии для исследований по строительству железных дорог, в 1884 г. - в Обществе Курско-Харьковско-Азовской железной дороги, в 1884 - 1894 г.г. он - директор правления Общества Козлово-Воронежско-Ростовской железной дороги. В списках Министерства путей сообщений Л. Я. Поляков числился до 1917 г. К этому времени он - статский советник, член многих попечительств и советов. После революции эмигрировал в Италию. Умер и был похоронен в Риме.

    Подольская железная дорога

    В 1909 г. создается акционерное общество «Подольская железная дорога». Для удобства строительства ветку будущей магистрали, длиной в 460 верст, разбили на четыре участка. Главным инженером строительства был назначен П. В. Березин.

    На собрании концессионеров утверждается Устав нового общества. Основной капитал общества состоял из акций, выпущенных на сумму 3,5 млн. рублей и облигаций под гарантии правительства на 20 млн. рублей. Также обществом была задействована схема привлечения внешних ресурсов. В 1916 г. для строительства ветки от Жлобина (Белорусь), в сторону Коростеня, происходит размещение облигационного займа (частично в Европе, частично - на внутреннем рынке), что решило проблему недостачи денег для строительства.

    Строительные работы начались в районе Шепетовки. Сначала велась отсыпка призмы земляного полотна. В итоге дорога получилась извилистой - государственных средств было недостаточно, частный капитал не спешил выкупать акции. Помещик Скиблевский вложил деньги в акции, и дорога поворачивает к его имению Корчунок, а станцию называют Скибнево. Возле городка Дунаевцы железная дорога прошла в 20-ти километрах: не захотели мещане вложить городские средства в строительство.

    Вот что писала газета «Жизнь Волыни» в № 167 за 3 июля 1914 г.: «В настоящее время, как известно, приступлено к постройке большой железнодорожной линии Шепетовка - Жлобин, служащей продолжением Подольской дороги. Линия эта по проекту должна пройти через два наших уездных города - Новоград-Волынск и Овруч. В Овруче уже состоялась закладка вокзала, так что, по-видимому, вопрос о месте под вокзал разрешен городом и обществом Подольской железной дороги без каких-либо трений. Совсем другой оборот принял аналогичный вопрос в Новограде-Волынске. Хотя направление линии у самого города уже утверждено, сделаны даже насыпи, приступлено к постройке моста и так далее и, следовательно, уже ни в каком случае не может быть допущено каких-либо изменений и место для вокзала предопределено, тем не менее, управление дороги настаивает перед новоград-волынской думой об отводе под вокзал ни больше, ни меньше, как 60 десятин земли бесплатно, угрожая в противном случае построить вокзал не у самого города, а где-то за тридевять земель.

    (Далі буде).

    Владимир ЛАПИН

    Григорій ЧАПКІС: «Наказую бути щасливим!»

    Мені не відомо, які асоціації викликають зараз у Григорія Миколайовича звуки залізниці-трудівниці, але склалося так, що саме «залізничний» фах став відправною точкою як його життєвої магістралі, так і його слави. І ось я в затишному київському дворику...


    У чому унікальність долі?

    У Григорія Миколайовича катастрофічно обмаль часу. Кожний день розписано буквально по хвилинах. Настільки, що спочатку пан Чапкіс навіть спробував відмовитися від зустрічі. Але потім, коли я нагадав, що ми декілька разів зустрічалися під час знаменитих «Чапкінських» балів, змінив гнів на милість: «Лише на пару хвилин. Поговоримо просто біля машини - нічого іншого запропонувати не можу».

    Підтягнутий і строгий (чи, все-таки, сердитий?), він легкою ходою спустився по сходах під’їзду... Вислухавши заготовлені запитання, Григорій Миколайович запропонував: «Я вам краще подарую газету з гарним матеріалом про мене. Там ви все знайдете...» Ошелешений такою «діловою пропозицією», понуро плентаюся за ним до його розкішного авто. Пан Чапкіс відкриває багажник, починає перебирати численні видання, в кожному з яких - статті різних журналістів про нього. І невідомо, хто тими публікаціями зацікавився більше - я чи Григорій Миколайович. Причина проста: в домашній бібліотеці легендарного розпорядника балів зберігаються лише найпрестижніші видання. Аж ось, коли розкопки «золотого пилу слави» дійшли десь до середини, в руках мого співрозмовника з’явилася справжня, як на мене, коштовність: жовто-червона книжка з написом на глянцевій обкладинці «Григорий Чапкис. Танец и Любовь: секрет долголетия».

    - Це моя перша книжка. Автобіографічна, - говорить Григорій Миколайович з гордістю, і його погляд теплішає. - Вийшла недавно. Вона - про мене, моїх рідних та найближчих друзів. А зараз я працюю над другою - збіркою оповідань. Це - абсолютно реальні (є навіть сповідь проститутки!) життєві історії. Адже стільки цікавих і повчальних глибиною свого психологізму ситуацій, людей та епізодів траплялося впродовж життя! Переконаний, що навіть зараз вони будуть не лише цікавими, а й актуальними. Коли приходить натхнення - пишу по 40 сторінок у день. Ось декілька з них.

    У руках пана Чапкіса з’являється тоненька течка з набраними на комп’ютері аркушами. На ледь чутному вересневому вітрі шурхотять сторінки, погляд вихоплює заголовки, абзаци, окремі фрази...

    А потім ми прогулювалися під візерунчастими кронами дерев цього розімлілого від осіннього сонця тихого київського двору. Я намагався повернути розмову до подій минулих, бо, здавалося, саме там - оте найцікавіше, яке є своєрідним ключем до розуміння унікальності долі й особистості пана Чапкіса. А Григорій Миколайович згадував своїх учнів і захоплено розповідав про мистецтво танців, яке, на його думку, зараз отримало в Україні друге дихання. Що, власне, й не дивно. Адже пан Чапкіс не живе минулим чи майбутнім, а виключно тут і зараз, тобто - улюбленою справою. Над якою час влади не має. Та, врешті-решт, певного «компромісу» (чи, точніше, своєрідного «середнього арифметичного» двох векторів цікавості) таки було досягнуто...

    Залізнична «платформа» майбутньої слави

    1944 рік... У кабінеті директора Київського ремісничого залізничного училища №1 - троє: схожа на генерала людина в темно-синій формі з золотими погонами (директор «ремеслухи» Василь Прокопович Аушев), чорнявий чоловік, який у чомусь поспішно намагається переконати «генерала» румунською мовою з вкрапленнями російських слів (батько - Нік Чапеску), і низеньке худорляве хлоп’я на імя Грег, яке аж ніяк не виглядало на свої 14 років. Саме тут вирішується найголовніше - майбутня доля підлітка.

    Слід зазначити, що завдяки залізничному профілю, навчатися тут було дуже престижно. По-перше - фах, по-друге - форма, харчування, гуртожиток... Серед зруйнованого війною Києва воно здавалося оазою справжнього щастя, особливо для хлопчини з бідної багатодітної сім’ї. Тому й потрапити сюди було дуже складно. Та відступати було нікуди, тому що на усіх попередніх заводах, будівництвах, у ремісничих училищах, які добросовісно обійшли батько з сином, взяти хлопця відмовилися: «малий, навіть до шпинделя верстата не дотягнеться». Це була остання надія.

    І тоді, на самому піку відчаю, батько наводить останній аргумент: «А ви знаєте, як він «циганочку» танцює?!» (Річ у тім, що танцювати хлопчину, який ріс у Молдавії серед євреїв, румунів, циган, трансільванців і, звичайно ж, молдаван, навчила... вулиця. У кожного народу - свої звичаї та традиції, але будь-які веселощі обов’язково супроводжуються танцями. Копіюючи дорослих, хлопчаки витанцьовували просто на вулиці, а найвправнішим люди кидали гроші... - авт.) Немов лише чекаючи цієї фрази, хлопчина пускається в танок... По закінченні виступу директор зняв телефонну слухавку і сказав комусь: «Зайди до мене - тут у нас артист з’явився...» А коли чоловік (замполіт училища Василь Павлович) зайшовши до кабінету, по достоїнству оцінив повторену «циганочку», рішення було прийнято: «Беремо! Оформлюйся в групу токарів!» Так хлопчина з багатодітної сім’ї став залізничником...

    Годинник з рук Коби

    Багато чого дало ремісниче залізничне училище Григорію Чапкісу... Наприклад, лише тут у Григорія з’явилося своє... ліжко. Тільки тут він дізнався, що обід - це перше, друге і третє, а не глевкуватий кукурудзяний корж... А ще, що навчання - це дуже серйозна й нелегка праця... Та найголовніше, що училище дало «путівку в життя». Щоправда, не як токарю ІІІ-го розряду, а як... артисту.

    Адже саме тут, власне, і почався шлях Г. Чапкіса в хореографію: у вільний від навчання час він брав участь у художній самодіяльності. Звичайно ж - танцював! «Просто дивуюсь, згадуючи ті часи, - говорить мій співрозмовник. - Війна, голод, розруха, а держава знаходила можливості і засоби підтримувати культурні традиції народу, щоб люди думали не лише про хліб, але й про душу...»

    Саме тут Г. Чапкіс отримав свої перші уроки від професійного хореографа. І зрозумів, що танок - це не лише радість і задоволення, а й велика титанічна праця. Та, здавалося, що без танців хлопчина жити просто не може. Тому й не дивно, що під час одного з міських конкурсів художньої самодіяльності його помітив Олександр Опанасенко - балетмейстер ансамблю пісні і танцю «Трудові резерви». І запропонував спробувати сили в цьому колективі, до якого відбирали найздібніших, найталановитіших з усіх ремісничих училищ Києва.

    - Так, без відриву від навчання, я став ще й артистом. Щоправда - самодіяльним. Та це - дрібниця. Адже, незважаючи на статус самодіяльного колективу, підхід до творчості в «Трудових резервах» був професійним: три репетиції на тиждень по 4–5 годин у залі обласного управління, тричі - у нас в училищі, - згадує Григорій Миколайович. - В ансамблі мені видали красивий новенький бушлат з петлицями (такого ні в кого в училищі не було!), і в масштабах «ремеслухи» я став знаменитістю...

    - А Сталін? - намагаюся повернути спогади в потрібне мені русло.

    - А Сталін подарував годинник...

    У 1945 р. відбулася пам’ятна поїздка ансамблю до Москви - на Всесоюзну олімпіаду «Трудових резервів». Два тижні українська делегація давала концерти на столичних підприємствах та в школах ФЗО (фабрично-заводское обучение - рос.). А потім оголосили, що колектив братиме участь в заключному концерті в Кремлівському палаці.

    ...У першому ряду - Сталін, Булганін, Ворошилов, Будьонний, Маленков... Виступ українського колективу закінчується гопаком. І ось - фінал. Оплески, артисти готуються вийти на заключний уклін. І тут...

    - Коли я вийшов вперед, Сталін підкликав мене і однією рукою зняв зі сцени, - розповідає Григорій Миколайович. - Декілька хвилин я сидів у нього на колінах. Потім хтось із другого ряду передав йому червону коробочку. Сталін відкрив її, дістав звідти наручний годинник і дав його мені. Потім поставив мене на сцену. Все, що відбувалося зі мною в ті хвилини, було немов у тумані. Можете уявити мій стан - я, 15-річний хлопчина, поруч зі Сталіним - «батьком всіх народів»!

    - І який же він був - «батько всіх народів»?

    - Як вам сказати? Невисокого зросту, не красень (тобто, мало схожий на своє портретне зображення), обличчя, побите віспою. У кітелі без погонів, у чоботях, галіфе... Після цього випадку всі газети дружно написали про мене, про мій талант... А взимку 1945-го мене запросили до Державного ансамблю пісні та танцю України. Так в 16 років (саме з цього часу мені почали видавати зарплатню) я став професійним артистом. А в 36 років я вже вийшов на творчу пенсію! Та працювати, звісно ж, не перестав...

    - А той годинник... Можна подивитися? - запитую.

    - Годинник... Коли я їздив у трамваї, то намагався триматися за поручень так, щоб усі бачили годинник, подарований самим Сталіним. Правда, насолоджуватися сталінським хронометром мені довелося недовго. У місті була сила-силенна кишенькових злодіїв, які полювали за цінними речами, і годинник, аби не вкрали, довелося зняти. Та лежати просто так така річ не могла. Коли батько потрапив до лікарні, були потрібні ліки. І ми обміняли годинника на пеніцилін... А вирізки з газет з фото, де я сиджу на колінах у Йосипа Віссаріоновича, з написом «Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство!», на жаль, теж не збереглися. Коли до влади прийшов Хрущов і розвінчав культ Сталіна, мама так перелякалася, що спалила весь мій архів...

    Життя продовжується в дітях

    Важко визначити, чий голос звучить у серці Григорія Миколайовича сильніше - люблячого батька чи захопленого своєю справою талановитого педагога, - коли він розповідає про дітей. Щоправда, саме це слово - діти - пан Чапкіс вживає досить рідко. Частіше - «учні», «вихованці», «помічники». Це, мабуть, тому, що до дітей Чапкіс ставиться з такою ж серйозністю та вимогливістю, як і до дорослих. Спостерігаючи, і при цьому не за маленькою дитиною, а за особистістю, яка ще тільки розгортає свої крила.

    Та все ж таки, саме про них, про дітей, під час тієї зустрічі говорилося немало...

    Спочатку - про спадкоємців. Син Григорія Миколайовича - 28-річний Григорій (тобто - Грег) живе у США, має свою хореографічну школу у Сан-Франциско.

    Свого часу він закінчив естрадно-циркове училище і в 17 років, коли у нього були повні кишені повісток до армії... виїхав до мами (друга дружина пана Чапкіса, яка після розлучення вийшла заміж за старого мільйонера) за кордон. «Син поїхав на сім днів і от десять років уже там», - розповідає Григорій Миколайович.

    Донька Ліля (від першого шлюбу) також продовжила сімейну династію (так, саме династію, адже і перша, і друга дружини пана Чапкіса також були танцівницями) - керує власною балетною школою в Ареццо (Італія). При цьому, як не дивно, на початку доньчиної кар’єри Григорій Миколайович був проти, щоб Ліля була балериною - мріяв бачити її піаністкою: купив інструмент, з п’яти років наймав для неї вчителів. Тож у хореографічне училище Ліля поступила потай від батьків, коли ті були за кордоном. Дівчина, за словами Чапкіса, була солісткою в Одеському оперному театрі, потім вийшла заміж за італійця...

    Та, мабуть, найбільш пам’ятним для Григорія Миколайовича став 1998 рік. Тоді його онука перемогла на італійському конкурсі краси «Міс Тоскана» і здобула четверте місце у конкурсі «Міс Італія»!

    Це - діти рідні «по крові». Що ж до «рідних по духу», то сьогодні їх навіть порахувати не можна! Та зараз найбільше уваги Григорій Чапкіс приділяє дітям з м. Боярка Київської області - вихованцям Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені І. Богуна, приватної школи для дівчаток «Леді» та Боярської міської дитячої школи мистецтв. Тому Чапкіс у Боярці - частий гість...

    Дивуюся:

    - І навіть на це вистачає часу? При Вашій зайнятості?

    Григорій Миколайович задумливо дивиться кудись у небесну блакить крізь візерунчасте листя над головою, а коли переводить погляд на мене, я бачу сяйливі іскринки справж-нього щастя:

    - Моя третя дружина - Алла Борисівна - кандидат економічних наук, викладач Національного авіаційного університету. Вона - моя кохана, моя муза, моя остання надія бути щасливим... А танці просто стали моїм життям... Хіба ж не знайдеться часу для власного життя?

    І додає по хвилі:

    - Зрештою, саме в дітях майбутнє будь-якої справи. Бо вони, вибачте за банальність, - наше продовження, а отже - наша надія й наше майбутнє. Тому що у них попереду - вічність життя. Їхнього...

    Здається, навіть неспинне сонячне проміння причаїлося на мить серед спраглого листя, щоб не сполохати тієї задуми, яка заповнила паузу після цих слів.

    Замість епілогу, або «Зелений світлофор» від Григорія Чапкіса

    І ось ми знову біля автівки Григорія Миколайовича. З під’їзду виходить чоловік, вітається. Пан Чапкіс киває, немов струшуючи ту задуму, відповідає сусідові і... рішуче закриває багажник:

    - Все, мені вже час. Не забудьте газету принести, коли стаття вийде. До побачення.

    ...Так в чому ж головна таємниця Григорія Чапкіса - секрет його таланту і довголіття? Ось як він сам говорить про це: «Перший секрет - це рух. Рух - це життя, а жити потрібно красиво. Я - звичайна людина, і в мене, як і в усіх, є проблеми з віком. Але, коли звучить музика і спалахують яскраві лампи, я не знаю, куди зникають мої хвороби і роки! Я молодий, я сповнений сил! Тому раджу - більше рухайтесь!.. А другий секрет - це любов. Це той стрижень, який спроможний колосально підтримувати людину. Любіть жінку, природу, друзів, мистецтво, свою справу...»

    Ледве встигаю простягнути свою візитку. А потім нетерпляче відкриваю обкладинку книжки, яка залишилася мені напам’ять. На титульній сторінці - дарчий... наказ-автограф, отой «зелений світлофор» від Григорія Чапкіса. Найприємніше побажання з усіх, які мені доводилося будь-коли отримувати...


    Наша довідка

    Народився Грег Чапеску 24 лютого 1930 р. у Кишиневі (Молдова), в родині шорника Ніка Чапеску і домогосподарки Берти Йосипівни.

    1938 р. - здобуття першої професії - чистильник взуття.

    1941 р. - переїзд сім’ї до Казахстану.

    1943 р. - переїзд сім’ї до Києва; Григорій Чапкіс працює будівельником на розбудові Хрещатика.

    1945 р. - залізничне училище №1; з ансамблем «Трудові резерви» виступає в Кремлі перед Сталіним.

    1950 р. - перші гастролі в Польщі з трупою театру імені Івана Франка.

    З 1955-го - ансамбль танцю УРСР під керівництвом Вірського.

    1999–2000 р.р. - проживання в Італії (у дочки Лілії).

    Після повернення на Україну мешкає в Києві, у двокімнатній квартирі. Має власну танцювальну школу на Троєщині. З останніх його проектів найвідомішим є «Танці з зірками». Григорій Чапкіс - незмінний розпорядник столичних балів...

    Знайомий з багатьма знаменитостями, які приходили до артистів за куліси. Під час гастролей зустрічався з Сальвадором Далі, який після тріумфального концерту, на якому Григорій Чапкіс виконав на біс свій знаменитий «Повзунок», сказав, що «у мене в колінах сховані диво-машинки, які ніколи не ламаються...». «На самій верхотурі Ейфелевої вежі у ресторані я сидів за столиком зі знаменитим французьким актором Івом Монтаном та його дружиною, - згадує пан Чапкіс. - Свою платівку мені особисто подарував Елвіс Преслі, який приходив на наші концерти в Лос-Анджелесі. Не кажучи про те, що у кожній країні нас приймали керівники партій та урядів: у Китаї - Мао Цзедун, у В’єтнамі - Хо Ши Мін, на Кубі - Фідель Кастро...».

    Радислав КОКОДЗЕЙ

    Маловідомі факти: Парадокси пам’ятників

    Роздивляючись ті чи інші пам’ятники, кожна людина їхню «натуру» сприймає по-різному. Хтось милується композицією, інші вдивляються у відтворений у камені чи бронзі характер, дехто цікавиться історією спорудження пам’ятника.

    Я теж багато десятків років збираю різні відомості про пам’ятники, це - моє хобі, як зараз модно говорити. За цей час накопичилось чимало і парадоксальних фактів, пов’язаних так чи інакше з монументами. Про деякі з них я і хочу розповісти читачам.

    Ось один із них, дуже знайомий багатьом залізничникам. У Києві 25 травня 1982 р., тобто понад чверть століття тому, на площі Героїв підпілля (тепер це площа Петра Кривоноса) біля локомотивного депо Київ-Пасажирський на п’єдесталі було встановлено на честь трудових і бойових подвигів залізничників паровоз «ФД-20-578». Не буде зайвим згадати, що луганський паровоз «ФД», названий на честь колишнього наркома шляхів сполучення і головного чекіста Фелікса Дзержинського, в Парижі в 1936 р. на Всесвітній виставці було удостоєно Гран-Прі. Але, як кажуть, не вір очам своїм, коли читаєш надпис на паровозі «ФД-20-578». Парадокс у тому, і ветерани-залізничники добре знають, що це ніякий не «ФД», а звичайнісінький паровоз «ИС» (Йосип Сталін). Річ у тім, що запопадливі республіканські компартійні функціонери, борючись з культом особистості Сталіна, пішли навіть на фальсифікацію серії паровоза на пам’ятнику. Між іншим, залізничні адміністрації були консервативнішими у цьому питанні. Ось, наприклад у моєму дипломі за 1960 р. про закінчення Московського інституту інженерів залізничного транспорту ім. Й. В. Сталіна ім’я збереглося, хоча розвінчування культу вже вирувало більше як п’ять років.


    Пам’ятник в Ужгороді «Україна - визволителям»

    Осінні дні 1944 р. увійшли в історію Закарпаття навічно. Тоді війська 4-го Українського фронту, зламавши опір ворога, подолали Карпати і 27 жовтня 1944 р. визволили адміністративний центр Закарпаття - Ужгород.

    На ознаменування повного вигнання фашистських загарбників із української землі на околиці Ужгорода, на кордоні зі Словаччиною, споруджено монумент на честь радянських воїнів-визволителів: бронзову фігуру воїна з прапором установлено на брилах, які нагадують розбитий ворожий дзот. «Україна - визволителям!» - такий напис на постаменті. Поруч на валуні читаємо: «Тут було завершено бої за визволення Української РСР від фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни».

    Та парадокс у тому, що чимало фахівців вважає цей напис фальсифікатом історії, оскільки ця територія до війни була під владою Чехословаччини, а в 1939 р. була окупована угорцями. Тільки через місяць після звільнення Ужгорода, 26 листопада 1944 р., у Мукачевому з’їзд місцевих представників просить про приєднання області до УРСР. А 29 червня 1945 р. ця народна акція була закріплена угодою між СРСР і Чехословаччиною. І лише 22 січня 1946 р. область під назвою Закарпатська офіційно увійш- ла до складу Радянської України.


    пам’ятник «звичайнісінькому» паровозу «ИС»

    Як бачимо, колекціонування - це не тільки і не стільки механічне збирання певних речей чи фактів. Це ще й вивчення і дослідження предмету свого хобі. Відомо, що Наполеон, Герберт Уеллс та Павло І колекціонували олов’яних солдатиків виробництва різних країн, а російський цар Микола І - підкови з усього світу. Колишній єгипетський король Фарук збирав автомобілі ролс-ройс тільки червоного кольору. Автомагнат із США Генрі Форд-молодший - різноманітні пляшки із-під джину. А от пристрастю письменника Гюстава Флобера був пошук невідповідностей у романах та повістях своїх колег. Наприклад, у Бальзака він знайшов таке: «Я не бачу цього чітко», - сказав сліпий». У Дюма-батька він знайшов такий вислів: «Ох-ох», - промовив дон Мануель по-португальськи». Та найцікавіше, на мій погляд, він підколов письменника Доде, в романі якого було написано: «Чотири тисячі босоногих арабів, розмахуючи руками, бігли за верблюдом, виблискуючи на сонці шістьостами тисячами зубів», а це виходить в середньому по 150 зубів на кожну людину.

    Ось так приблизно, аналізуючи, виявляються парадоксальні факти і стосовно пам’ятників. Наприклад, уже давно почали увічнювати героїв книг - тобто людей, фактично міфічних, створених силою уявлення письменників. Так радянські письменники Ілля Ільф і Євген Петров, відвідавши у 1935 р. в США батьківщину Марка Твена - місто Ганнібал, потім у своїй «Одноповерховій Америці» детально розмалювали незвичний пам’ятник Тому Сойєру та Геккельбері Фінну - книжковим героям роману М. Твена. Небагато читачів знає, що І. Ільф і Є. Петров колись працювали в редакції залізничної газети «Гудок», зате всі пам’ятають їх як авторів «Двенадцати стульев» та «Золотого телёнка» (рос.). Літературним героям цих двох гумористичних творів поталанило з точки зору увічнення у пам’яті людей. Чого вартий тільки один перелік: у Санкт-Петербурзі, Харкові, Жмеринці є пам’ятники Остапу Бендеру, в Харкові - увічнені отець Федір, Кіса Вороб’янінов та Елоч- ка-Людоїдка. У Бердянську міський парк ім. Шмідта прикрашають бронзові Остап Бендер і Шура Балаганов, а в Одесі стоїть архітектурний шедевр - екіпаж автомобіля «Антилопа Гну» у складі командора Бендера, водія Козлевича, Балаганова та крадія гусей Паніковського. Окремо зупинимось і на пам’ятнику Паніковському в Києві, відкритому 31 травня 1998 р. Як відомо з книги «Золотой телёнок», Михайло Самуїлович був людиною без паспорта і прописки й удавав з себе сліпого на розі Хрещатика та Прорізної. Так от, на урочистому відкритті скульптури М. Паніковського Управління МВС України в м. Києві видало йому паспорт громадянина України, де вказано, що місцем його народження є роман «Золотой телёнок», а адресою прописки - вулиця Прорізна, 6. Крім того, згідно з наказом Міністерства внутрішніх справ України незабутньому сину лейтенанта Шмідта присвоєно звання старшого лейтенанта. Це, мабуть, єдиний у світі пам’ятник, що має офіційне посвідчення особистості та військове звання.

    Та виникає парадокс. Ставлять пам’ятники літературним героям Ільфа і Петрова та навіть предметам з їхнього роману. Ось, наприклад, в Одесі у сквері поблизу Дерибасівської, спорудили один з 12-ти стільців, бо якраз у ньому були діамантові скарби мадам Пєтухової. А от пам’ятника відомим письменникам Ільфу та Петрову немає. Парадокс.

    Це ж саме можна сказати і про знаменитого чеського письменника Ярослава Гашека, який народився 30 квітня 1883 р. у Празі. Він прожив коротке, але яскраве життя. Був літератором, мандрував Австро-Угорщиною, воював на фронтах Першої світової війни, захоплювався поглядами анархіста Кропоткіна, опинився в царській Росії, а в 1916 р. доля привела його до Києва. Саме у столиці Я. Гашек написав і надрукував повість «Бравий солдат Швейк у полоні». Це фактично був ескіз до майбутнього роману «Пригоди бравого солдата Швейка», який він створив у 1921-22 р.р. Роман завоював всесвітню славу.


    пам’ятник ПАНІКОВСЬКОМУ в Києві

    Пам’ятник цьому літературному герою встановлено в старовинній частині Львова поряд із кафе «Віденська кава». Тепер тут філіжанку ароматної кави чи бокал пива можна випити в компанії бронзового бравого солдата Швейка, який самотньо сидить за столиком із незмінною люлькою і бокалом пива.

    Поряд зі столицею Чехії Прагою розташоване містечко-фортеця Карлштейн. Якщо вам колись пощастить там побувати, то обов’язково зайдіть до сусіднього замку на вул. Мостецькій, 18, де працює музей воскових фігур. Там серед різних скульптур-знаменитостей вам привітно посміхається бравий солдат Швейк у військовій формі, який сидить в інвалідному візку. Парадокс, але пам’ятника Ярославу Гашеку, який прожив лише 40 років, також немає. Хоча пам’ять про нього підтримується, і доволі оригінально. У Празі я був у декількох старих пивничках, зокрема «У Флека», де за сидіння на «стільці самого Гашека» береться додаткова плата. Є пам’ятник винахідливому Швейку і в Словаччині в місті Гуменне, яке згадується в романі.

    До речі, в Києві по вул. Володимирській, 36 зберігся будинок, де колись мешкав Я. Гашек, про що свідчить меморіальна дошка. І в російському місті Бугульма є меморіальна дошка з підтвердженням, що Я. Гашек у далекі роки був тут помічником коменданта міста...

    Цікаві речі відбуваються з пам’ятниками, що встановлені за життя. Ось колишній прем’єр-міністр Великобританії «залізна леді» Маргарет Тетчер погодилась позувати для свого мармурового зображення тільки за умови увічнення і її... улюбленої дамської сумочки, яка завжди була з нею.

    Можна і не дивуватись, що скульптуру Й. Кобзону в Донецьку біля палацу «Юність» було встановлено в День шахтаря. Зате в Часовому Яру Донецької області на вході до міськради на меморіальній дошці написано: «Тут народився відомий сучасний співак Йосип Давидович Кобзон...». А вся суть у тому, що в будинку нинішньої міськради Часового Яру 70 років тому розташовувалась лікарня, де було пологове відділення.

    Кажуть, що є пісні-одноденки, але виявляється є й пам’ятники-одноденки. Ось декілька прикладів. Скульптор Сергій Мінаєв створив пам’ятник примадонні російської естради Аллі Пугачовій і в квітні 2003 р. встановив у Москві у дворі її будинку. Але пізнього вечора того ж дня гіпсова статуя безслідно зникла. Згідно з версією московської міліції зловмисниками могли бути фанати творчості Алли Борисівни.

    Майже така ж доля спіткала і пам’ятник колишньому президенту Росії В. Путіну, який урочисто було відкрито 19 серпня 2004 р. у сквері перед будинком Псковської обласної дитячої лікарні. Але вже наступного дня монумент було демонтовано. Виявилось, що пам’ятник було виготовлено місцевою громадською благодійною організацією без відповідного дозволу міської мерії, ну й, звичайно, без згоди самого В. Путіна.

    Віталій ГУРНАК, доктор економічних наук

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05