РОЗДІЛИ
ПРО ЗАЛІЗНИЦЮ
ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ ЗАЛІЗНИЦІ
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ДЕРЖАВНІ ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Рабочее слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
ПЕРЕДПЛАТА «РАБОЧЕЕ СЛОВО»
ФОТОГАЛЕРЕЯ
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
НОВИНИ
Мапа сайту



  • Перелік випусків »  № 5 (1 лютого 2013)
  • Випуск №5 1 лютого 2013
    Зміст
    1. Відповідально, оперативно, якісно (Фото Віталія НОСАЧА)
    2. ДІАЛЕКТИКА РЕФОРМУВАННЯ галузі диктує власні правила (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. ПІД лежачий КАМІНЬ... (Анатолій САДОВЕНКО)
    4. Славутич: суто для пасажирів (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА)
    5. Докір службі довідковій (Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, Спеціально для газети «Рабочее слово»)
    6. ЧОМУ НЕ ВІДКРИВАЛИСЯ ДВЕРІ? (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА)
    7. У СЕРЦІ - пам'ять про ОСТРІВ СВОБОДИ (Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА та з архіву Миколи ГАВРИЛЕНКА)
    8. ВИЛОВ «ХВОСТІВ» тривав майже шість годин (Анатолій САДОВЕНКО)
    9. ЛІКАРІ лікують ТІЛО, а ПРИРОДА, відпочинок – ДУШУ (Ядвіга ОСТРОВСЬКА, Фото з архіву автора)
    10. Справа ЖИТТЯ - висока НАПРУГА (Анатолій РОМАНОВ, Фото з архіву родини Б.А. АТАМАНЕНКА)
    11. Про диспетчера Б. та його ненормативну лексику (Віктор НОВОБІЛИЧ)

    Відповідально, оперативно, якісно

    Як повідомлялося раніше в засобах масової інформації, через обрив контактного проводу швидкісним експресом «Інтерсіті+» на ст. Клавдієве сталося коротке замикання та було знищено обладнання електричної централізації (ЕЦ).

    Працівникам господарства сигналізації, централізації та зв'язку столичної магістралі довелось оперативно докласти багато зусиль для відновлення дії поста ЕЦ. Працювали тут робітники із Київської, Дарницької, Ніжинської, Вінницької, Жмеринської та Шепетівської дистанцій сигналізації та зв'язку. Величезний комплекс інженерних робіт було виконано в найкоротший термін.

    За сумлінну працю, оперативне виконання робіт з відновлення пристроїв сигналізації, централізації та блокування (СЦБ) по ст. Клавдієве генеральний директор Укрзалізниці та начальник Південно-Західної магістралі відзначили кращих працівників.


    Начальник Південно-Західної залізниці Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН вручає нагороду
    начальникові Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку Анатолію Григоровичу ПОДОБНОМУ.

    Знаком «Почесний залізничник» нагороджено

    Миколу Івановича КОСОВЦЯ - заступника начальника Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку по СЦБ.

    Знаком «Залізнична Слава» I ступеня

    Анатолія Григоровича ПОДОБНОГО - начальника Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку.

    Знаком «Залізнична Слава» II ступеня

    Олександра Івановича ДУБІНЧУКА - начальника галузевої служби сигналізації та зв’язку.

    Знаком «Залізнична Слава» III ступеня

    Олександра Анатолійовича МАЙБРОДСЬКОГО - головного інженера галузевої служби сигналізації та зв’язку.

    Знаком «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці»

    Андрія Юрійовича БУКІНА - начальника Київської дистанції сигналізації та зв’язку;

    Дмитра Володимировича ШУТОГО - заступника начальника Дарницької дистанції сигналізації та зв’язку.

    Медаллю Південно-Західної залізниці «Кращому працівнику»:

    Олександра Михайловича ЛИХОШАПКА - заступника начальника Шепетівської дистанції сигналізації та зв’язку;

    Анатолія Павловича ВИСІДАЛКА - старшого електромеханіка СЦБ Жмеринської дистанції сигналізації та зв’язку.

    Знаком «Відмінник Південно-Західної залізниці»:

    Олександра Михайловича ФАЛЯ - старшого електромеханіка СЦБ Київської дистанції сигналізації та зв’язку;

    Олександра Володимировича ЧЕРНЕНЬКОГО - електромеханіка СЦБ Вінницької дистанції сигналізації та зв’язку.

    Фото Віталія НОСАЧА

    ДІАЛЕКТИКА РЕФОРМУВАННЯ галузі диктує власні правила

    Проблема надурочної роботи локомотивних бригад існує у сфері залізничного транспорту не один рік. Обговорюючи причини виникнення «вузьких» місць, фахівцям варто пропонувати шляхи здолання перешкод у роботі транспортного конвеєра. Надзвичайно актуальними стали питання, що обговорювались під час наради, яку днями проведено в актовій залі локомотивного депо ст. Дарниця.

    Обговоренню сьогоднішньої ситуації у сфері наведення порядку, щоб не бити «антирекорди» у господарстві з точки зору наднормової роботи, було відведено майже півтори години. Серед присутніх - перший заступник начальника галузевої локомотивної служби Микола АНДРІЯШ, заступник начальника галузевої служби перевезень з використання локомотивного парку Микола ТКАЧУК. Серед запрошених - керівники відділів перевезень залізничних дирекцій, спеціалісти з організації руху поїздів, машиністи-інструктори з локомотивних депо, машиністи. На жаль, обговорення даного питання не зацікавило лише представників Козятинської дирекції, про що неодноразово наголошувалося під час означеної наради. Невже тут із дотриманням норм праці та відпочинку все, як казав один кіногерой, у повному ажурі?!

    У будь-якому випадку непроста експлуатаційна робота викликає гостру критику з боку керівництва залізниці та всієї галузі. Парадокс у тому, що заходи, які впроваджують господарські керівники та профкоми, не є достатніми. Тож ігнорування запрошень на подібні наради керівників підрозділів та профспілкових діячів для обговорення актуальних питань всієї залізниці є, як кажуть, не у форматі, зважаючи на процес реформування галузі. Роль локомотивних бригад у перевізному процесі неможливо переоцінити. Тож виробничо-соціальні проблеми, які виносились на обговорення, стосувалися не лише окремого депо, але і кожного машиніста.

    Чітке виконання графіка руху поїздів. Який залізничник буде проти цього? Проте стан колійного господарства та іншої залізничної інфраструктури вимагає чималого втручання з боку спеціалістів із ремонту стрілочних переводів, контактної мережі тощо. Тому і «набігають» щорічно тисячі годин, коли проводились залізничні «вікна». Певний часовий ресурс відбирають зупинки составів перед вхідними світлофорами станцій. Розум представників локомотивних депо бентежать вічні питання. І в першу чергу - проблема «реверсування» маршрутних «ниток». Іншими словами, приміром, машиністів Дарницького депо хвилює стан справ із закріпленням за ними «ниток» виробничого графіка. Впровадження поїздів із подовженими «плечима» Козятин - Конотоп і у зворотному напрямку з одного боку прискорило просування вантажопотоків транзитними коридорами. Тут «на коні» козятинські машиністи та їхні помічники. А що ж з іншого боку? Локомотивні бригади із Дарниці мають призвичаюватися до курсування за маршрутом Дарниця - Фастів - Миронівка. Потрібно, так потрібно. Але як наголошували машиністи, ситуація, коли, очікуючи поїзда у зворотному напрямку, локомотивні бригади змушені «переводити подих» із чотирьох ранку до 18.00, не є нормальною. Де вихід? Тягти з Миронівки состав до Козятина. Але ж звідти дарничанам потрібно буде повертатися «пасажиром» у рідне депо. Інакше буде порушено нормативи обороту локомотивної бригади.

    Всім зрозуміло, що потрібно приводити обсяги роботи у відповідність із психофізіологічними можливостями людського організму. І тут мова не лише про дотримання поїзного графіка. Як «розрулити» ситуацію, коли транзитні поїзди, що йдуть Південнно-Західною магістраллю, обслуговують бригади із Львівської залізниці? Отже, є про що замислитись організаторам руху поїздів. Автоматизовані робочі місця, зокрема у сфері перевізного процесу, мають працювати на узгодження графіку роботи кожного робітника.

    Обговорювався і такий випадок. Для виконання господарської роботи (приміром, транспортування залізничного крана, обслуговування вагона-колієвимірювача тощо) фахівцям з організації руху необхідно повністю узгоджувати процес роботи локомотивної бригади. Як зазначали у своїх коротких виступах машиністи Дарницького локомотивного депо, є «проколи» у господарів під’їзних колій, що примикають до станцій Південно-Західної залізниці. Запрошуючи на під’їзні колії ст. ім. Кривоноса локомотив для транспортування продукції із місцевого будівельного комбінату, замовники «забули» розчистити колії та колійні переводи від снігу та льоду. Можливо, у такому разі варто попередньо ходити «у розвідку» працівникам станції?! Адже саме вони є відповідальними за прийом і відправлення вантажу. У випадку, про який йшла мова, машиніст був змушений «прорубатися» до замовника самотужки. Як правило, якість роботи машиніста оцінюється ступенем технічної грамотності, за відсутності відмов і браків у роботі. І аж ніяк не кількістю відкинутого снігу та розчищеного льоду з колійної решітки або стрілочних переводів. Потрібно активізувати спільні зусилля всіх причетних, хто контролює виконання безпечних прийомів роботи, з метою забезпечення технологічних процесів.

    Про іменні графіки, коли кожна локомотивна бригада, що задіяна у вантажному русі на даний час, мова не йде. Причина зрозуміла - через падіння обсягів роботи виклик машиніста і помічника ведеться в оперативному режимі. М. Ткачук наголошував на тому, що на даний час не варто ділити рейси на «підходящі» та «не дуже підходящі». Роботи обмаль, тому потрібно братися за всі «нитки» у нинішньому графіку.

    Обговоривши нагальні проблеми, учасники наради прийшли до висновку, який озвучив перший заступник начальника галузевої локомотивної служби Микола Андріяш: «Варто співпрацювати усім - від стрілочника та складача поїздів до локомотивного і поїзного диспетчерів у дирекціях залізничних перевезень, які відповідають за чіткий рух составів. З порядку денного не мають зникати питання виробничого травматизму. Вони криються не лише у старінні та «примхах» спрацьованої техніки, але залежать від порушень працівниками трудової дисципліни, від формалізма під час інструктажів та при організації навчання, безвідповідальності командирів підрозділів різного рівня. Виконання місії організаторів руху поїздів, як у локомотивному господарстві, так і у господарстві перевезень, залежить від спільних зусиль. Діалектика реформування галузі диктує власні правила».

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    ПІД лежачий КАМІНЬ...

    Минулого року від отримання пільг на оподаткування земельних ділянок, що відведені структурним підрозділам залізничників і за які залізниця щорічно сплачує податки, у Козятинській дирекції залізничних перевезень було зекономлено декілька сот тисяч гривень. Можливо, що це не такі й вже великі гроші, якщо брати до уваги ті надходження, що має отримувати залізниця за перевезення пільгових категорій пасажирів. Однак та робота, яку проводить керівництво дирекції та відповідні фахівці, що працюють саме у вирішенні питань економії безпосередньо при визначені суми земельного податку, безумовно, заслуговують на увагу.

    Про це й розмова нашого кореспондента з начальником сектору майнових та земельних ресурсів Козятинської дирекції залізничних перевезень Олександром СОРОЧИНСЬКИМ.

    - Олександре Олександровичу, за рахунок чого вдалося заощадити ці гроші при сплаті земельного податку?

    - Передусім завдяки наданню нам пільг на сплату податку на землю органами місцевого самоврядування деяких міст, на території яких розташовано наші залізничні підрозділи. Поки що таких міст небагато, але ми працюємо у цьому напрямку і вже цьогоріч плануємо значно покращити ситуацію.

    - Ці пільги суттєві?

    - Вони різні. Наприклад, смт. Погребище надало нам 50% пільгу. Рідний Козятин узгодив значно вигідніші умови і встановив, якщо можна так сказати, мало не символічний податок на землю для наших підрозділів. Все залежить від того, як нам вдається домовитися. Звичайно, все робимо у межах чинного законодавства.

    - Домовлятися доводиться зі всіма місцевими адміністраціями? Але ж це досить клопітка робота, якщо брати до уваги, що залізничні підрозділи Козятинської дирекції знаходяться на території шести областей України, то ж скільки потрібно витратити часу на те, щоб об’їхати, зустрітися, поговорити?

    - Звичайно, що всі міські, сільські та селищні ради ми не можемо задіяти. Працюємо передусім з владою тих міст, де ми займаємо велику площу землі для наших підрозділів, та де встановлено велику суму податку на користування цією землею. Так, на території нашої дирекції немає обласних центрів, проте є чимало райцентрів та великих населених пунктів обласного підпорядкування. Біла Церква, Козятин, Фастів, Шепетівка, Бердичів, Миронівка, Погребище, деякі інші райцентри - ось далеко не повний перелік міських рад, з якими ми плідно співпрацюємо.

    - Чи охоче на таку співпрацю йде місцева влада?

    - Хотів би зазначити, що всі, без винятку, державні адміністрації нашого регіону не заперечують проти такої співпраці залізничників з місцевими органами влади. До того ж пільги на користування земельними ділянками сільські та міські ради надають самостійно, бо мають на це право. Тут все залежить від того, як ми зможемо домовитися із депутатами сільських та міських рад та їхніми керівниками. Можу сказати, що люди нас розуміють, йдуть на діалог, допомагають вирішити ці питання. Адже і для них залізниця та її структурні підрозділи мають велике значення. Це й зайнятість людей роботою, і розвиток інфраструктури населених пунктів, і надходження до місцевого бюджету від податків, які сплачують місцеві під-розділи залізниці тощо.

    - На які показники економії від отримання пільг на користування землею плануєте вийти цього року?

    - Говорити про якісь конкретні цифри поки що зарано, бо й досі не завершено питання грошової оцінки земель. Однак робота проводиться. І тут ми маємо велику підтримку від керівництва дирекції. Начальник, його заступники зустрічаються з керівниками міст та сіл, домовляються, вирішують всі спірні питання. На другу половину січня в нас вже погоджено такі угоди із більш як 10 міськрадами найбільших міст нашого регіону, через які проходить залізнична магістраль. На черзі - робота з органами місцевої влади інших населених пунктів. Головне те, що є діалог. Ми ж, у свою чергу, намагаємося залучити до такої співпраці якомога більше місцевих громад. Так, це копітка робота, що потребує багато часу та зусиль. Не все вирішується з першого разу. Потрібні і терпіння, і аргументація, і свого роду дипломатія. Та ж відомо, що під лежачий камінь вода не тече.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Славутич: суто для пасажирів

    У цьому місті немає видатних пам'яток, які вабили б всюдисущих туристів. Воно саме по собі - унікальна історична пам'ятка. Особливість його в тому, що на карті колишнього Союзу воно з'явилося останнім, а на мапі незалежної України фігурує, як наймолодше. З вікна маршрутки роздивляємося міські пейзажі. Архітектура кожного житлового кварталу неповторна. Кожен відтворює інтернаціональний колорит якоїсь однієї із багатьох братських радянських республік, представниками яких будувалося місто. Чверть століття тому дружба народів могутньої держави проявилася тут найяскравішим чином. І не в ідеологічному сенсі, а самому реальному.

    Місто Славутич побудоване у 1987 р., як цитадель ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Воно розташоване у Київській області, на лівому березі Дніпра. Зручне економіко-географічне положення міста зумовлене його розміщенням на перетині залізничних і автомобільних шляхів. Саме вони і пов’язують Славутич з Києвом, Черніговом, іншими містами України і сусідніми державами - Білорусією та Росією (відстань до кордону з Білорусією - 12 км, з Росією - 100 км).

    Особливість Славутича - не лише в юному віці, але ще й в тому, що основним підприємством, заради якого, в принципі, й побудували місто Славутич, є і буде Чорнобильська атомна електростанція. І це на сотні років. Нині у місті проживає майже 23 тис. жителів.

    Більшість пасажирів ст. Славутич - мешканці цього міста. На станції, яка має третій клас, відсутня вантажна робота. Тож спеціалізується вона винятково на роботі із пасажирськими перевезеннями. Колектив із 15 чоловік працює лише для пасажирів. Про роботу підрозділу розповідає начальник ст. Славутич Володимир КРИМСЬКИЙ (на фото):

    - Наша станція з’явилася одночасно із містом. Славутич було побудовано винятково для працівників ЧАЕС. Тому це підприємство завжди буде головним і для цього в місті забезпечується нормальне функціонування транспорту. Тут розвинутий і автомобільний, я маю на увазі маршрутні таксі, і залізничний. Саме проїзд електропоїздами користується великим попитом. У нас курсує шість пар електропоїздів щодоби. Ще з 2009 р. задля покращення обслуговування пасажирів Південно-Західна подовжила маршрут прямування електропоїзда підвищеної комфортності Чернігів - Славутич - Чернігів, саме для працівників станції. Адже працюючих на ЧАЕС майже 10 000. Це і є наші пасажири. Більшість мешканців міста мають право на пільговий проїзд і їм це забезпечує залізниця. До честі адміністрації Славутича, по нашій станції проведено повну компенсацію коштів за пільгові перевезення, - зазначає Володимир Григорович.


    Вокзал зберіг архітектурну будову кінця ХХ ст. Відтоді, як побудували його, минуло чимало часу. Та й сьогодні працівники станції пам’ятають, як це відбувалося. Тут все для пасажирів. Достатньо простора і світла зала, зручні сидіння, розклад руху, три каси для продажу квитків і головне - професійне обслуговування.

    - Потрібно сказати, що завдання нашої станції - це безпека і вчасне обслуговування пасажирів, - продовжує Володимир Кримський. - Наш колектив відповідає всім цим вимогам. Бо більшість залізничників пройшли всі рівні професійного розвитку. Головне, що потрібно для успішної роботи, - це любов до професії. Тоді й буденна робота буде виконуватися з великим ентузіазмом. Ось вам приклад. Усім відомо, дуже багато бажаючих проїхати «зайцем» на ранкових електричках. Тому весь персонал протидіє цьому. Ми в часи пік ставимо заслони, перевіряємо квитки у пасажирів. Зазвичай такі дії сприяють підвищенню доходів.

    Зазначу, що професійний шлях більшості колективу схожий. Працювати вони прийшли приблизно в один час - наприкінці 1988-го р. Тут навчалися секретам майстерності. Відтак кожний працівник вважає станцію другою домівкою. Такої думки і квиткові касири Алла ЧУМАК, Катерина ЧОРНОБАЙ, Лідія ЛИТВИНА (на фото), які, як і їхні колеги, вболівають за свою справу, і кожний на своєму робочому місці знає, що саме від нього залежить робота всієї залізничної галузі.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА

    Докір службі довідковій

    Доволі часто мені випадає користуватися послугами залізничного транспорту, а вже надто Південно-3ахідної залізниці. Зазвичай, починаються мої мандрівки або завершуються на вокзалах станцій Козятин, Вінниця, Бердичів, Жмеринка... Тому-то є що проаналізувати, є на чому зосередити увагу, а чи не найбільше на якості обслуговування пасажирів. І хай би там скільки не співали «осанну» бездоганності службі, та все ж вряди-годи, а кортить узятися за перо і викласти дещицю спостереженого на згаданих вокзалах.

    От і тепера хотілося б висловити зауваження щодо якісно-належної роботи служби довідкової. Ну от, скажімо, майже бездоганно оновився вокзальний термінал Козятина, значно поліпшено роботу квиткових кас, зручності явні. І все ж хочеться закинути докір трансляційній службі, котра явно нервово збуджує пасажирів, а вже надто тих, у кого бодай найменші вади слуху або ж людей далеко поважного віку. Мова ось про що. У вельми просторій залі для чекання, де й розташовано квиткові каси та довідкова служба, надто кепсько вловити тексти оголошень дикторів, а довідковий електронний монітор тут, либонь, вміщений так, для годиться... Не діє! Голос диктора розсівається в об’ємі зали настільки, що лише можна здогадуватися, про що йдеться в тому чи іншому оголошенні. Пасажири змушені перепитувати одне одного, дехто в хвилюванні квапиться до віконечка довідкового бюро, за яким не завжди теж можна дочекатися оперативної відповіді на твоє запитання або ж взагалі може бути відсутній працівник.

    Інколи пасажиру «кидають» відповідь відчепно, а вже надто надокучливому, а це здебільшого отим уже поважного віку людям. Якраз отака байдужість з боку довідкової служби на вокзалі станції Вінниця й призвела 9 листопада 2012-го р. до прикрого випадку з літнім пасажиром Феліксом Грабовецьким, який і повідав мені про це. А сталося наступне. Ця поважного віку людина того дня мала намір дістатися до Стрия швидким потягом №15/16 сполученням Москва - Будапешт чи то Москва - Ужгород. Нещодавно Фелікс Грабовецький був прооперований у очній клініці, та все ж зір його підводить. І побачити інформацію про прибуття потрібного поїзда (до якої платформи і колії) йому було заважко, тому-то він і звернувся безпосередньо до служби довідкового бюро з відповідним запитанням. І у відповідь почув, що його потяг буде прийнято на першу колію другої платформи. Вийшовши заздалегідь із важкою валізою на дану платформу, здолавши підземний перехід, він терпеливо очікував на прибуття свого поїзда. І яким же було здивування, замішане на закономірній тривозі, коли хтось із пасажирів йому підказав, що поїзд Москва - Ужгород он уже відходить з першої колії перонної платформи! А чоловікові вже допинаються літа до восьмого десятка! Приголомшений, звернувшись знову до довідкової служби, нічого втішного не почув, хіба що докір, аби краще слухати оголошення. В такий спосіб скромний пенсіонер не тільки втратив сотню гривень, повернули йому незначний мізер за квиток. Замість очікуваного комфортного прибуття до станції призначення змушений був, згідно з роз’ясненням довідковою службою вокзалу (хоч, нарешті, удостоїли належної уваги тепер літню людину!) добиратися до сусідньої Жмеринки, а звідтіля ще іншим поїздом до Стрия, знервувавшись і геть стомившись отаким недолугим обслуговуванням на деяких наших вокзалах. Бо ж довелося чоловікові, який того разу добувався на лікування до Моршина, коротати мало не всю ніч у прохолодній залі очікування і все із-за чиєїсь байдужості.

    На превеликий жаль, подібні ситуації все-таки ще трапляються на згаданих вокзальних терміналах, де домінує неповага, черствість, отаке крижане ставлення до всякого пересічного пасажира. Скажімо, часто випадає бути свідком, як оператори довідкових служб і в Козятині, й у тій же Вінниці замість миттєвого реагування на запитання пасажира, який підійшов до віконечка служби, розвільно балакають по «мобільнику», або ж із кимось знайомих, що зайшов до приміщення довідкової служби... Як тільки бодай натякнеш на зневагу по відношенню до себе - відразу ж почуєш роздратування з потойбіч віконечка. Тому-то й складається враження, що дехто з таких працівників вважають себе не як на державній службі, а щось на зразок приватного місця роботи. А звідси й закономірна пляма падає загалом на службу обслуговування пасажирів, що не з кращого боку характеризує роботу магістралі. Щоб не казати, а все-таки варто уважніше реагувати на голос пасажира...

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, Спеціально для газети «Рабочее слово»

    ЧОМУ НЕ ВІДКРИВАЛИСЯ ДВЕРІ?

    Під час рейду з перевірки якості обслуговування, збільшення дохідних надходжень у приміському сполученні на Південно-Західній залізниці виявилося, що претензії пасажирів є не безпідставними. Але чи мають право самі подорожні скидати з себе відповідальність за недоліки, які відбуваються з їхньої вини?

    Південно-Західна залізниця оголосила з 10 січня проведення місячника з підвищення дохідності від перевезення пасажирів у приміському сполученні. І вже наступного дня журналісти «Рабочего слова» разом із заступником начальника пасажирського відділу відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень Русланом Козяром, квитковими роз’їзними касирами Ольгою Фещенко та Іриною Лепель вирушили з перевіркою у напрямку Яготинської дільниці.

    Насправді такі перевірки проходять щодня. Залізничники виїжджають на лінію для того, щоб мати об’єктивну картину та побачити недоліки у роботі сектору приміських перевезень. Крім того, перевіряють наявність проїзних документів у пасажирів.

    Електропоїзд №6806, який обрано для контролю, відправлявся зі станції Дарниця о 9.19. Цей напрямок характеризується великим пасажиропотоком, адже його станції зовсім поруч зі столицею, тому бажаючих здійснити поїздку на платформі було достатньо.

    Практично з першої хвилини роз’їзні касири включились у роботу. Перевірили усі сім вагонів електрички. Заповнена вона була майже на 85 відсотків. Тому всі займали сидячі місця. Однак, помітивши перевірку, кілька пасажирів у кожному вагоні при наближенні контролерів мовчки вставали з насиджених місць і йшли у тамбур. Хоча це їм не допомогло, і жоден «заєць» не прослизнув повз контроль Ольги Фещенко та Ірини Лепель.

    У вагонах було тепло, відносно чисто, не було виявлено ніяких правопорушень. Поза тим деякі двері у салонах вагонів без допомоги пасажирів не відкривались. І це попри те, що у рейс електропоїзди відправлялись справними. Хто «допоміг» цим дверям працювати з перебоями? Чи не пасажири, яким якомога швидше хотілося вийти з вагона? Інша характерна деталь, яку виявили під час даної перевірки, - наявність великої кількості пільговиків. А тим пасажирам, які не мали квитків, було запропоновано придбати їх у роз’їзних касирів.

    На зворотному напрямку ми повертались електропоїздом №6811 Гребінка - Київ. Ось тут уже було шість вагонів, і це позначилось на настрої пасажирів. Бо не всі подорожуючі мали змогу сидіти у салонах електропоїзда, хоча це були не години-пік. Санітарно-технічний стан вагонів особливо нічим не відрізнявся від тієї електрички, якою ми їхали годину тому. Все ті ж проблеми: погано прилягають двері в вагонах, у деяких - брудно, в туалеті не зачиняються двері.

    За час нашої поїздки нам і контролерам було висловлено з боку окремих пасажирів низку претензій відносно організації і стану пасажирських перевезень у приміському сполученні. Говорили про недостатню, на їх думку, кількість вагонів в електропоїздах, про те, що більшість з них перебуває у неналежному технічному стані, про не завжди зручний розклад руху тощо. Але загалом чимала кількість пасажирів не вдавалися до скарг. Мабуть, вже звикли до такого становища. А можливо, були раді тому, що мають змогу дістатися місця призначення хоча б у такий спосіб. Цілком можливо, пасажири розуміли й те, що не без участі безвідповідальних із їх числа відбувається псування майна рухомого складу.

    …До Києва ми приїхали швидко, без затримок. У касу залізниці контролери за продані квитки привезли майже п’ятсот гривень. Слід врахувати те, що пасажирів-пільговиків та студентів, а також пасажирів із проїзними документами в цих електропоїздах було 70 відсотків.

    Проблема безквиткового проїзду є актуальною для галузі. Тому залізничники регулярно проводять перонний контроль, у рейдах по припиненню безквиткового проїзду беруть участь співробітники всіх причетних служб. Мета цих заходів - не тільки знизити збитки, заподіяні неплатниками, але і вплинути на менталітет населення. Бо залізничникам нерідко закидають, що вони зменшили кількість вагонів, що запровадили у рух електрички підвищеної комфортності…. Однак залізничники вимушені рахувати кожну копійку. Адже при тому рівні компенсації з місцевих бюджетів, який є сьогодні, приміським перевезенням існувати дуже складно. Хоча попри все, як і в минулі роки, на Південно-Західній залізниці робиться все, аби подорожні мали можливість скористатися послугами залізничного транспорту. І вкотре сподіваються на те, що пасажири у відповідь будуть виконувати свої елементарні обов’язки: купувати квитки, дбайливо ставитися до рухомого складу.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА

    У СЕРЦІ - пам'ять про ОСТРІВ СВОБОДИ

    Приводом для знайомства зі слюсарем 5-го розряду з ремонту рухомого складу моторвагонного депо Чернігів Миколою ГАВРИЛЕНКОМ стала офіційна інформація, що його визнано кращим працівником залізничного транспорту України («Рабочее слово» №45 за 2012 р.).

    Одразу з'ясувалося, що він - потомствений залізничник: його батько Іван Григорович свого часу був складачем поїздів ст. Чернігів. У Чернігівське, тоді локомотивне, депо прийшов після закінчення Чернігівського професійного училища (зараз - ліцей) залізничного транспорту в 1978 р. помічником машиніста тепловоза. 20 років відпрацював з лівої сторони кабіни. При цьому жодного разу не був позбавлений талона попереджень.


    Микола ГАВРИЛЕНКО демонструє «дембельський» альбом.


    Рауль КАСТРО в гостях у радянських «компанерос».

    Цікавлюсь, що ж стало причиною переходу в слюсарі, адже локомотивники не часто різко змінюють профіль своєї роботи.

    - Та я б не змінив, але здоров’я вже не те, - дещо із сумом пояснює Микола Іванович. - Адже я - ліквідатор аварії на Чорнобильській станції, а ще строкову службу проходив на Кубі - тропічний клімат здоров’я європейській людині не додає.

    І тут очі М. Гавриленка засяяли.

    - А хочете я свій «дембельський» альбом покажу? - І достає зі столу велику книгу, обтягнуту червоним оксамитом. Гортаючи сторінки, починає розповідати, як потрапив до цієї екзотичної країни.

    Після закінчення школи влаштувався на радіозавод, а тут прийшов час виконувати почесний обов’язок - направили до навчальної частини зв’язківців, що в Осиновій Рощі під Ленінградом (тепер С.-Петербург). Після її закінчення зарахували до команди під №001. Що це таке - повної уяви не мав, але вже знав - все, що починається з двох нулів, - цілком утаємничене. Одразу здогадався: легкої служби не буде. Це підтвердив і той факт, що за декілька днів до відправки з команди раптом був відряджений солдат, батьком якого був директор великого заводу в Ленінграді.


    Солдат строкової служби Микола ГАВРИЛЕНКО.

    А потім була подорож на турбо-електроході «Балтика». До речі, саме на цьому кораблі під час Карибської кризи Микита Хрущов дістався Америки, щоб, грюкнувши черевиком по поверхні трибуни Генеральної Асамблеї ООН, пообіцяти капіталістам «показать Кузькину мать».

    А взагалі від того двотижневого переходу залишились яскраві враження.

    - Запам’ятались розміри судна, на якому навіть басейн був. А ще дев’ятибальні шторми в Північному морі та Атлантичному океані, коли висота хвилі досягала дванадцяти метрів, - розповідає Микола Іванович. - Запам’яталась також протока між Данією та Швецією, двокілометрова ширина якої дозволяла одночасно бачити дві європейські столиці - Стокгольм і Копенгаген. Довелось побачити пінгвінів, літаючих риб і навіть китів.

    А найяскравіші враження, звичайно, залишилися від самої Куби. Частина базувалася в 18 кілометрах від Гавани. Про саму службу Гавриленко розповідає не дуже охоче: «Забезпечували зв’язок». От і все. Звісно, в ті часи вся інформація про роботу наших військових фахівців в «шістнадцятій республіці Радянського Союзу» була під сьома замками. Навіть сьогодні, майже сорок років потому, гриф таємності остаточно не знятий. А от враженнями від столиці Острова Свободи ділиться мій співрозмовник охоче. Гавана вражає своїми архітектурними формами та розмаїттям природи. Особливо відрізняється Капітолій. До речі, таких споруд у всьому світі лише три: в Римі, Вашингтоні та Гавані. Відвідини зоопарку з його величезними жахливими рептиліями, а ще екстравагантна страва кубинського ресторану - жаба-бик.

    А скільки гостей з далекої Батьківщини приїздило до них в частину?! Гостював Державний ансамбль танцю Білоруської РСР, повертаючись із США, відвідали космонавти Леонов і Кубасов, були другий секретар ЦК ВЛКСМ Арутюнян, актриса Наталія Величко, члени радянської команди з боксу, які повертались із чемпіонату світу. Бував у гостях у радянських «компанерос» (товариш) і Рауль Кастро, тодішній міністр оборони Куби.

    - А ще, незабутні феєричні враження від кубинського карнавалу, - продовжує Микола Іванович. - Не кожному солдату пощастило побувати на ньому, а я зміг, це запам’яталося на все життя. Відбувається він щорічно після завершення збирання цукрової тростини. Звідусіль звучить музика, люди танцюють самбу, румбу, інші національні танці…

    Цікавлюсь, а як же вдалося зібрати такий унікальний альбом і, головне, як вивезти, адже такі захоплення підлеглих командири не заохочували.

    - Разом зі мною служив земляк Володя Благодеров, - усміхається Микола Іванович, - він був позаштатним фотографом солдатського клубу. Всі ці світлини його. А вивезти допомогла солдатська хитрість - умовив знайомого офіцера пронести альбом на корабель, коли поверталися додому.

    Нарешті - поїзд із Ленінграда до Чернігова. Тривала зупинка в Гомелі - міняли локомотив. З дозволу чергового по станції зателефонував до чергового по Чернігову. Виявилося, батько якраз на зміні. Зустрічали всією родиною, батько як був на робочому місці в робі складача поїздів, таким опинився і на пероні вокзала.

    Подальша історія Миколи Гавриленка звичайна - навчання в залізничному училищі, робота, одруження. Разом з дружиною виростили сина й дочку, зараз підростає онук.

    - Отже все моє цивільне життя пов’язано із залізницею, - підсумовує Микола Іванович.

    Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА та з архіву Миколи ГАВРИЛЕНКА

    ВИЛОВ «ХВОСТІВ» тривав майже шість годин

    «Першість Козятинського залізничного регіону з вилову риби на мормишку» - саме так офіційно, і навіть, у деякій мірі, сухо звучала назва заходу, який організувала минулими вихідними для своїх працівників-залізничників Козятинська профспілкова територіальна організація у рамках заходів, присвячених 21-й річниці від дня створення профспілки залізничників і транспортних будівельників України.

    Можливо, назва заходу й дійсно для когось здалася по-казенному сухою та дещо кострубатою, а от на думку самих учасників, це було чудове свято для шанувальників зимової риболовлі. У змаганнях взяли участь майже півтора десятка команд підрозділів та організацій Козятинського залізничного вузла. А самих учасників змагань було понад сімдесят осіб. А було ще й чимало глядачів, уболівальників, друзів та знайомих, які приїхали не лише підтримати тих, хто змагався за кубки, дипломи та інші нагороди, а й самі із великим задоволенням з вудкою у руках цікаво та весело у хорошій компанії провели вихідний день на природі. Вболівальники участь у змаганнях не брали, а лише стали причетними до цього свята. Місця на водоймищі вистачило всім.



    На святі шанувальників зимової риболовлі у Козятині.

    - Ми намагалися долучити до такого активного відпочинку якомога більше наших працівників, - говорить голова Козятинської територіальної профспілкової організації Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, - і, здається, це нам вдалося зробити. Для виїзду до місця проведення змагань організували два автобуси. Бажаючі приїхали власним автотранспортом, приїздили не лише командами, а й зі своїми вболівальниками. Для учасників та гостей організували польову кухню, де приготували й смачну гречану кашу, й чудову наваристу юшку. Для успішної організації змагань долучили актив профспілки. Кожен зробив все належне, щоб свято відбулося і цікаво, і весело. Тож хотів би подякувати всім, хто брав участь в організації заходу!

    Розпочалися змагання рівно о дев’ятій ранку і тривали майже шість годин. Його учасники боролися не лише за першість у командному та особистому заліку за найбільший вилов риби та звання кращого рибалки, а й за нагороди у багатьох інших номінаціях. Назви говорять самі про себе - перша спіймана риба, найбільша спіймана рибина, найбільша кількість виловлених «хвостів», найшвидше пробурення лунки. Крім того були й жартівливі нагороди - малюнки-шаржі «найправдивішому» та залихвацькому учаснику змагань, власнику найдовшої вудки, чи то найлегшої екіпіровки. Словом, коли почали підбивати підсумки, нагород та їхніх володарів було, як кажуть, більше ніж риби в ополонці.

    Головний приз - Кубок та диплом за перше місце виборола команда управління дирекції. Їхній вилов склав майже 8,4 кг. Друге та третє місця посіли команди дистанції електропостачання та станції Козятин-1, яких розділили лише 200 грам від загальної ваги виловленої риби. Кращим в особистому заліку став Олександр ЛАВРЕНЮК (представник команди управління дирекції). Він також отримав приз за найбільшу виловлену рибу. У той час, коли його колеги ловили окуньців та пліток, Олександру, єдиному з учасників змагань, вдалося виловити навіть пару коропів. Тож його перемога у цій номінації була цілком закономірною. Друге та третє місця в особистому заліку посіли Ігор ОЛІЯРСЬКИЙ та Сергій МАРЧУК. А от приз за першу виловлену рибу дістався старшому оглядачу-ремонтнику вагонного депо Козятин Олегу СИЗОНЮКУ. Серед тих, хто швидше за всіх пробурив лунку - слюсар локомотивного депо Козятин Сергій ЗАДОРОЖНИЙ. Приз за кращу командну форму отримали рибалки дистанції сигналізації та зв’язку. Їхню оригінальну емблему з назвою команди - «Поплавок» високо оцінили всі учасники змагань.


    Кубок за загальнокомандну перемогу капітану команди Оресту ГОНЧАРУКУ вручає голова теркому Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ.

    Чимало призів та нагород було вручено й іншим рибалкам. Та про одного з них хотілося сказати окремо. Василеві Леонідовичу СІЧЕНКУ цього дня виповнилося 58 років. Тож іменинника з днем народження щиро вітали всі присутні, а подарунок, який вручили, ще довго нагадуватимемо йому про це свято шанувальників зимового вилову риби.

    - Мені було дуже приємно брати участь у такому цікавому заході, - сказав завідувач відділу соціального захисту та спортивно-масової роботи Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці Володимир КРАВЧЕНКО. - Можу сказати, що серед інших дирекцій залізниці таке свято провели лише ви. Молодці, що зуміли все так організувати.

    Чудова атмосфера свята дарує всім чудовий настрій. Це свято спорту, що надає нам і здоров’я, і сили, і наснаги, і чимало гарних вражень. І таке не забувається.

    Анатолій САДОВЕНКО

    ЛІКАРІ лікують ТІЛО, а ПРИРОДА, відпочинок – ДУШУ

    У лісопарковій зоні прокладено доріжки для прогулянок аж до самого озера. У надвечір’ї на танцювальному майданчику теплої пори року звучить музика, пари кружляють у танці. Тут тобі і аеротерапія, яку надав для людей сам Господь Бог, і природа, і все, що сотворено людськими руками. Тут безліч і хвойних, і листяних порід дерев, кущі, що обрамляють доріжки. А вікові сосни, що над самим озером, додають особливого шарму цьому живописному куточку. А розташований він, як, мабуть, вже здогадались багато залізничників, у прадавньому місті над Бугом-рікою. Так, це унікальна скарбниця здоров’я, або, як ще називають цей край, Подільська Швейцарія. І сьогодні наша з вами подорож у незвичайне і неповторне царство природи, духовної культури та професіоналізму лікарів - МЦРЗ «Хмільник».


    Члени клубу «Золота троянда» Павло ДУБОВИЙ, Ядвіга ОСТРОВСЬКА,
    керівники клубу Микола та Галина ЗАРУБИ, Микола КАРПУЛЕНКО.

    Тут кожний куточок гарний по-своєму. Природа неквапливо творила свій шедевр - рослинний і тваринний світ. Тож прогулюючись територією санаторія, налаштовуйтесь на прекрасну зустріч з ним.

    Та не лише природою задоволені санаторіяни. Варто зайти у фойє, де розташовано їдальню та концертну залу, як тебе зустрічають екскурсоводи. Саме вони запрошують на екскурсії по Вінниччині та до інших найцікавіших куточків історичної та жиивописної України.

    З вдячністю згадую екскурсовода Леоніда КоролЯ. Автобус вів водій Леонід Антонюк. Це не просто водій, він - «ас». Їхали ми не лише швидко, а й дуже обережно. До фонтанів, що у м. Вінниця, прибули щойно почало смеркати. Дуже хвилювалась, як я дійду. Адже мені от-от стукне 80, та я ще й на «трьох ногах». Але Бог завжди зі мною. Дві молоденькі тендітні жіночки підхопили мене під руки, і майже понесли. Пізніше виявилось, що обидві молодички з м. Кам’янця-Подільського, де я прожила майже все своє життя. Хіба це не Божа благодать, коли зустрічаєш землячок?!

    Ще їдучи в автобусі, Леонід Король розповідав дуже цікаво про м. Хмільник, що засноване ще у 1650 р., називаючи його столицею родонової терапії. У розповіді про всі історичні періоди розквіту, занепаду (війна) та будівництва нового життя у наш час - все екскурсовод встиг охопити за час поїздки.

    Культмасова робота в санаторії теж на високому рівні. Сумувати чи прислухатись до «сигналів» від болячок ніколи. До ваших послуг - концертна зала. Тут відбуваються виступи приїжджих акторів, місцевих аматорів, перегляд безлічі кінофільмів. І все це безкоштовно. А керує всіма розважальними заходами Павло ДУБОВИЙ. Він керівник клубу за інтересами, місцевий організатор виступів вокального колективу «Елегія». Кавалер медалі «20 років незалежності України» розповів, що репертуар співочого колективу він обирає не самотужки. Поруч - колега Ярослав ЦІСЬ. До речі, призер пісенного конкурсу 2012 р. серед залізничних колективів на приз Укрзалізниці у м. Харкові. Павло Дубовий - активний виконавець гри на музичних інструментах, виконавець пісень, гуморесок. Поет Микола КУРИЛЕНКО, який неодноразово лікувався у санаторії залізничників, про маестро Павла Дубового писав так:

    «Пісні маестро Дубового

    Лунають з глибини душі

    Підносять настрою хмільного

    І надихають на вірші».

    За час лікування і відпочинку в санаторії на запрошення з концертними програмами побували декілька колективів. Та найбільше запам’ятався виступ вокаліста-професіонала, поета і композитора Валерія ТВІНА. Його твори «Виноградна лоза», «Скрипка Страдивари», «Перше кохання» назавжди проникають в серце, торкаються найніжніших його струн.

    Іще один момент цікавої творчої роботи МЦРЗ «Хмільник» - залучення до співпраці. Цим займаються керівники літературно-мистецького клубу «Золота троянда» Галина Сергіївна та Микола Панасович Заруби. Мета роботи клубу - об’єднання творчо натхненних друзів, популяризація їх творчої діяльності, багатства внутрішнього світу поетів, письменників, композиторів, художників не лише мешканців м. Хмільник, а й тих, хто приїжджає на лікування. Дякуючи цим митцям і побачила світ збірка поезій «Зоряні роси». Двічі відбулося засідання клубу «Золота троянда» в стінах залізничного санаторію за участю Павла Дубового та Миколи Куриленка. Мені приємно повідомити, що і мене запросили стати членом цього творчого клубу.

    На завершення хочу щиросердно подякувати заступнику головного лікаря Олександру ФІКСУ, всім лікарям, медичним сестрам за вашу відданість благородній справі - піклуванню про здоров’я людей.

    Особливу подяку висловлюю начальнику Південно-Західної залізниці Олексію Мефодійовичу КРИВОПІШИНУ та директору - головному лікарю санаторію Віктору Миколайовичу ПІКУШУ. Вас гармонійно поєднує високий професіоналізм і людяність, мудрість і талант керівників, висока культура, щирість і почуття гідності.

    Для вас посада - не престиж, а в першу чергу це - самовіддана праця та вірність справі. Бажаю вам щастя, здоров’я! І щоб навколо були завжди добрі люди, вірні друзі та надійні партнери. А природа та її творець нам допоможуть. У Медичному центрі реабілітації залізничників!

    Ядвіга ОСТРОВСЬКА, Фото з архіву автора

    Справа ЖИТТЯ - висока НАПРУГА

    Гіркотою та сумом ударила по серцях енергетиків нашої залізниці звістка: не стало Бориса Андрійовича АТАМАНЕНКА, одного з піонерів електрифікації Південно-Західної магістралі. Його любили і шанували численні колеги, однаково і керівники, і прості трударі величезного господарства електропостачання. Чим уславила своє ім’я, чим заслужила повагу ця людина? Своїми спогадами діляться ті, хто його добре знав, хто трудився з ним пліч-о-пліч.

    Степан Васильович БОНДАР, ветеран-енергетик, який теж перебував біля витоків електрифікації нашої магістралі, згадує:

    - Авторитет Бориса Андрійовича у Київській дистанції електропостачання був незаперечним. Завжди підтягнутий, зосереджений, завжди готовий прийти на допомогу порадою чи ділом усім, хто б не звернувся до нього. Для молодших колег він був живою історією не лише рідної дистанції, а й рідного міста.

    Борис Андрійович народився і мешкав у Києві. Відразу після звільнення столиці України від фашистських загарбників його, 19-річного юнака, направляють ремонтувати техніку на військовий завод. Там він і пізнав ази електротехніки. Із заводу здібного юнака спрямовують навчатися до Київського електромеханічного технікуму. У технікумі він був одним із найкращих учнів. Після закінчення технікуму у 1948-му направлений на Київський залізничний вузол електромонтером з обслуговування електричних пристроїв на дільницях від Києва до Фастова і Тетерева.

    До місця аварії інколи доводилося добиратися на паровозі, вантажними поїздами, вночі, у зливу чи завірюху. Вже у перший рік молодий спеціаліст зрозумів, що необхідно готувати лінії та пристрої в літню пору таким чином, щоби не було аварії в негоду. Підготовлені дільниці, які були закріплені за ним, працювали без жодного «сюрпризу». Не дивно, що першою його нагородою став знак «Ударник сталинского призыва». У ті далекі часи це було неабияким визнанням. Невдовзі його призначають заступником начальника сітьового району Київського вузла. Під його керівництвом на вузлі здійснюється заміна пристроїв силових трансформаторів на нові. З’явилася автоматика, кращим стало поточне обслуговування апаратури. Від авральних ремонтів перейшли до запланованих. Протягом всього часу доводилося навчатися, опановувати нову техніку, що постійно надходила. Інноваційні технології освоювали прямо на робочому місці. Пам’ятаю, як за особистим дорученням начальника залізниці Петра Кривоноса напередодні нового 1968 р. ми з Борисом Андрійовичем літали до Іркутська на Східно-Сибірську залізницю переймати досвід щодо нової на той час справи - електрообігріву стрілочних переводів. Сьогодні цим пристроєм вже нікого не здивуєш.

    Майже півсторіччя Борис Андрійович пропрацював на одному місті - в Київському районі електромереж (ЕЧС-1). За трудові досягнення заслужив багато подяк та нагород. Найдорожчою нагородою для нього був знак «Почесному залізничнику», який особисто йому вручив у Москві міністр шляхів сполучення СРСР Борис Бещев.

    Під керівництвом Б.А. Атаманенка колектив ЕЧС-1 проводив величезні обсяги робіт із заміни повітряних ліній на кабельні з впровадження нової трансформаторної підстанції на Київ-Пасажирському. Досвід ветерана, досконале знання кожного об’єкта та електросхем особливо виручали енергетиків при роботі на старих об’єктах, на які документація не збереглася...».

    Згадує Володимир Іванович КОВАЛЬ, колишній начальник Київської дистанції електропостачання: - «Борис Андрійович був дуже товариською людиною, він до кінця життя приходив до дистанції, зустрічався з людьми, цікавився справами. Він умів налагодити стосунки між людьми. Непрості відносини раніше були між Південно-Західною і Київенерго. І саме Борис Андрійович був сполучною ланкою між залізницею і цією структурою. У нього було безліч друзів, знайомих, він, як кажуть, міг підбирати ключик до людських сердець. І це його вміння слугувало на користь залізниці. Погодити, підписати якісь документи між Київенерго та залізницею завжди доручалося саме йому.

    - Вперше я познайомився з Борисом Андрійовичем у 1968-му, коли мене і ще кількох студентів КЕМТу було направлено на практику до ЕЧС-1, - продовжує спогади Володимир Іванович.- Він нас зустрів дуже привітно. і ставився по-батьківськи поблажливо, розуміючи, що перед ним хлопці молоді, майже діти. Я дуже радів, коли наступного року після закінчення КЕМТу отримав направлення саме до ЕЧС-1. Тоді тут працювало приблизно 60 робітників. Роботи було багато: ремонт повітряних ліній і трансформаторних підстанцій потребував фахівців.

    Згадується такий випадок, що трапився на станції Київ-Товарний, яка тоді відзначалася дуже напруженою роботою. На трансформаторній підстанції Київенерго вийшла з ладу «ячейка» і на Київ-Товарний припинилася подача електроенергії. Якщо б за ліквідацію ушкодження взялося Київенерго, то це б затягнулося не менш ніж на тиждень. Але залізниця не могла допустити збоїв у своїй роботі. Тому бригада фахівців з ЕЧС-1 взялася виправляти аварію власноруч. Працювали дві доби поспіль, Борис Андрійович не відлучався ні на хвилину. Отакий це був керівник! Своїм прикладом, своїми руками, як справжній командир, завойовував авторитет і повагу колег. Примушувати когось до праці, гримати на когось - це було не в його правилах. Борис Андрійович завжди начебто випромінював якусь світлу енергію, завжди був у гарному гуморі, ніхто не чув від нього недоброго слова. Умів заряджати підлеглих своїм ентузіазмом, йому часто вдавалося розрядити напружену обстановку жартом, веселим словом. У вільний час Борис Андрійович був пристрасним рибалкою і садоводом.

    Микола Адамович ЖУРАВЛЕВИЧ, начальник виробничої дільниці, згадує такий характерний випадок: «В 1996-му Борис Андрійович був уже на пенсії, але його запросили в ЕЧС попрацювати над документацією. Всі знали, що це була одна із сильних сторін його фаху. Він дуже ревно ставився до ведення виробничої документації, адже від дотримання інструкцій, вивчення схем залежить життя працівників. Тоді постало питання, щоби перейменувати трансформаторну підстанцію ТП-508, яка розташовувалася на вулиці Петрозаводській і живила електрикою Київський вокзал. У зв’язку з удосконаленням ТП перейменовувалася в РП - розподільну підстанцію, їй мав бути визначений інший номер. Але вона всім фахівцям була відома саме під цим номером, який вже став, так би мовити, брендом. Завдяки втручанню Бориса Андрійовича цей «бренд» вдалося зберегти. Вона й досі зветься «РП-508». Між іншим, Борис Андрійович був чудовим розповідачем, дотепником. З цього приводу згадується такий випадок. Якось у Київенерго молодий працівник звернувся до нього зі словами: «Здрастуйте, дідусю!» Борис Андрійович зробив вигляд, що образився: «Який я тобі дідусь?» А потім додав, усміхаючись: «Я вже прадідусь»!

    Юрій Павлович ХРАМЕНКОВ, начальник відділу Енергозбуту, свого часу був головним інженером Київської дистанції сигналізації та зв’язку, начальником ЕЧС-23 (Київ-Волинський), теж підкреслює ділові якості Бориса Андрійовича:

    - З Борисом Андрійовичем я вперше познайомився в 1978-му, коли будувався пост ЕЦ на станції Київ-Пасажирський. Він відразу справив враження грамотного, навіть скрупульозного фахівця, для якого не існувало дрібниць у виконанні доручених справ. Того ж вимагав від підлеглих: електрика не терпить верхоглядства. Дуже важко Південно-Західній було знаходити спільну мову з таким «магнатом», як Київенерго. Але й там Борис Андрійович був «своєю людиною», тому вирішувати й погоджувати виробничі питання з енергопостачальниками залишалося прерогативою Бориса Андрійовича, навіть коли він вийшов на пенсію. Що казати, чудова це була людина! В серцях своїх друзів і колег він назавжди залишається живим.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото з архіву родини Б.А. АТАМАНЕНКА

    Про диспетчера Б. та його ненормативну лексику

    Під час нещодавньої наради, яку проводили у локомотивному депо ст. Дарниця керівники галузевих служб перевезень та локомотивного господарства, група фахівців з організації руху поїздів попросила командирів втрутитися у службовий конфлікт. Річ у тім, що один із поїзних диспетчерів Київської дирекції залізничних перевезень Б. засвоїв методику спілкування із працівниками лінійних станцій та інших підрозділів столичної магістралі лише за використання ненормативної лексики. Людина, яка за довіреною посадою має морально підтримувати підлеглих, навпаки порушує звичайні людські канони. «Рабочее слово» також закликає поїзного диспетчера Б. до врівноваженості та ввічливості.

    «Ну хіба слова для Кума

    Чи на «п» або на «х»

    Не для «зв’язки» служать? Думай,

    Як відвести від гріха».

    «Таїна слова» В. НОВОБІЛИЧ

    Б. грішить вже спозаранку.

    Лиш на зміну пристає,

    Чути в залі і на ганку

    Гидкий мат на «Йо» та «Є».

    Хід составів контролює,

    Ач, диспетчер поїзний.

    Повсякчас Б. так нервує,

    Що, здається, трясця з ним.

    І якщо тієї миті

    По службовому зв’язку

    Мужика на «г» привітив -

    Не так кривдно мужику.

    У поважнім товаристві

    Матюкам - давно табу,

    А наш Б. жінкам «вітання»

    Надсилав на «б» та «бу».

    Як візьме він мікрофона,

    То сталевий апарат

    Від його розмов іржою

    Покривається, бо мат,

    Що летить із рота Б.,

    Рідина ядуча дуже.

    Б., ми просимо Тебе:

    Матюк гни на себе, друже!

    Ну, а як терпець урветься

    В тих, хто лайку чув твою?!

    То зберуться і поллється

    «На», і «В», і «Про», і ... «ю»!

    Віктор НОВОБІЛИЧ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175
    Цілодобова довідка - Розклад руху поїздів: 0(44) 503-70-05